Поспішайте любити життя, все інше поспіху не потребує

Поделиться в Facebook Написать в Twitter
  • 19.05.2018 22:45
  • 0

Як і кожну людину, мене хвилює питання, чому деякі люди так легко піддаються вірусу агресії. Підозрюю, що десь всім нам бракує здатності бути елементарно вдячними.

А ще не останню роль у феномені «якщо тебе вдарили по лівій щоці, бий одразу по двох у відповідь» зіграла динамічність сучасності. Ми постійно кудись квапимося, так прискорюємо і без того швидкоплинне життя, що іноді докладаємо неабияких зусиль, аби пригадати, що сьогодні за день і чим він відрізняється від вчорашнього. Ми майже розучилися чекати. От просто щоб стати на одному місці й дозволити собі хоча б десять хвилин споглядального інтермецо. Поспішаємо з висновками, з чіплянням ярликів, оцінюванням людей, котрих вперше бачимо. І якщо мозок під пришвидшений формат ще якось підлаштувався, йому й гаджети у поміч, то з душами справа кепська. Душа зацькована, її кудись несуть, женуть й підганяють. Душа обурюється тим неподобством, тому частенько, не розібравшись з якого боку південь, ми шаблюкою вліво, шаблюкою вправо, аби на догоду власному почуттю гідності не бути переможеним.


Коли темпоритм життя досягає точки кипіння, я рятуюсь, не повірите, маршрутками. Так-так. Аби пригадати, де я, звідки і куди, сідаю на своїй зупинці та їду до кінцевої (звичайно у справах, але…). І дивлюсь безперервне неймовірно повчальне кіно про нас. Діє безвідмовно. Вже за 20 хвилин починаєш бачити людей, їх радості, болі й печалі, помічаєш листочки на деревах, посмішки на обличчях, ляпи на білбордах й чудернацькі візерунки, створені пилом і вітром, на вікнах спринтеру.


Сьогодні я занурилась у місто, відчула його подих, настрій й узагальнені вподобання. Тим маю намір поділитися з вами, любі читачі.
Ми постійно нарікаємо на сервіс у маршрутках. Водії не чемні, автівки брудні, музика гнітюча. Так воно так, але не так. Як не крути, але реальність – це те, що ми дозволяємо з собою робити. Це наш вибір. І пасивна критика по закутках – це також вибір. Жменька активістів неспроможна переважити пасивну більшість. Це закони фізики. (Хоч десь вона знадобилась.) Жменька активістів – це подразник, але для тотальної терапії питома вага людей, які не згодні користуватися послугами існуючого громадського транспорту, має бути більшою. А поки маємо те, що заслуговуємо. Не сердьтеся на мене, бо я і сама не із жменьки поборників несправедливості, і я також сьогодні мовчала у маршрутці, а було чого не мовчати, дуже було…
Отже, поки я їхала у потрібному напрямку, в салоні звучала, напевно, «найромантичніша» пісня в моєму житті. Зазвичай в мене на таку творчість починається асфіксія й висипає кропив’янка, але сьогодні вуха не пропустили Орфеєві витівки у свідомість і слова «прошлась по коже иголка-иголочка, как по душе потопталась судьба, с тех пор осталась наколка-наколочка, и я забыл бы, да только нельзя» застрягли на півдорозі. Так, подразник працював прицільно точно, але мені цікаво було поспостерігати за пасажирами та водієм в умовах такого музичного супроводу. Вирази облич я б натхненними не назвала. По-перше, кінець насиченого суботнього базарного дня, спека, а тут ще «потопталась судьба». Все вкупі муляло не лише мені і це було очевидно. По-друге, Марс в Сатурні - штука серйозна, і чиїсь марси сьогодні точно посварилися з Венерами через переварені борщі й недокручені гайки. Якось так вийшло, що пасажири не виходили на перших трьох зупинках. І коли мені треба було залишити транспорт на моїй, то разом зі мною вийшло ще чоловік п’ять. І тут спрацював закон – зачекай! Вдооох! Вииидих! Водій розраховувався з кожним з посмішкою і на суржику бажав «хорошого дня і пазітівного настрою»! Коли я виходила, то в маршрутці зазвучали Модерн Токінг з «юр май харт, юр май лав…». Налетіти на водія з вимогою «Геть шансон!», бо маю тендітні вуха – справа нехитра, долі секунди - і ти вже супервумен з амазонською харизмою. Реакція ж у відповідь може бути різною, але потім не варто нарікати «куди ми котимося і де тут вихід». Якщо вже так муляє шансон, власне мені, якщо чесно, муляє, то ніхто не заважає зробити це не у формі нападу, а десь на кінцевій, по-людськи, тет-а-тет. Як там - «попытка – не пытка»? Це цивілізований підхід з більш ймовірним позитивним кінцем. Не факт, що спрацює, проте варто пробувати саме так. Але врешті побажання гарного дня на українській мові стерло геть ту дошкульну «наколочку» і настрій не було зіпсовано. А питома вага незгодних, але неагресивних громадян продовжуватиме рости, доки спрацює ефективно й нараз…
В іншій маршрутці я себе розважала панорамою за вікном. Я люблю це місто, бо за 18 років проживання воно стає кращим. Чи суб’єктивне це судження? Звісно. Але об’єктивна реальність є нічим іншим як мозаїкою різноманітних позицій й поглядів. Так от за вікном я помітила безліч деталей, від яких народжується почуття комфорту і спокою. Я думаю, ви мене зрозумієте, якщо я поясню так. Ось буває в’їжджаєш вперше до якогось нового містечка, і одразу відчуваєш тривогу, невпевненість, незахищеність. А іноді – навпаки, наче прожив отут все життя, легко підходиш до незнайомих людей, блукаєш віддаленими від центру вуличками. Так от для мене першим критерієм затишності населеного пункту є його дороги й тротуари. Сьогодні спостерігала, як перед технікумом (той, що має відношення до ТДАТУ) викладають плитку. Такий собі чималий відрізок ще недавно ямкового бездоріжжя й тисячі зламаних підборів вже заграє до перехожих неоднозначним запрошенням: «Ходіть-но сюди! А ну, спробуйте пройти із закритими очима! А місячною ходою? А з прискоком?! Отак-от! Оцінили? Як я вам?»
А потім був переїзд перехрестя біля колишнього кінотеатру «Україна» - корисний епізод для всіх мам і тат. Ми стояли на світлофорі, до перехрестя під’їхали хлопчики 10-12 років, вони саме мали зелений для вільного руху через дорогу. Один зліз зі свого залізного Буцефала й покотив «лісапєд» через проїзну частину, його товариш вирішив не слідувати прикладу й продовжив рух на велосипеді. Дві дитини, два рівня підготовки до реалій вуличного життя, дві різні долі у майбутньому. Для мене це було поштовхом увечері поговорити з сином про безпеку руху на дорозі й правилах переходу перехресть ще раз.

День майже добіг кінця. Епізоди склалися у післясмак, думок вдосталь, аби намережити собі перед сном купу позитивних висновків, щоб зранку знову посміхнутися новому дню. А черешневе місто занурюється повільно у сутінки. У вікнах будинків тут і там скоро заблимають вогники. Родини зберуться за вечерею й, дуже хочеться у те вірити, не поспішаючи поділяться один з одним пригодами травневого дня. А я радо пригостила вас.

Комментарии:

Последние новости