Про «святкувати чи не святкувати шкільні дзвоники» не поговорили хіба що ліниві. Навряд чи тут можлива одностайність у поглядах, бо кому вони «школьные годы чудесные», а кому пройшли і добре. Ні, не так - дуууже добре, що таки вони закінчились, оті одинадцять нудних запартних літ.

Якщо згадати мої «дзвоники», то радості ті спогади викличуть малувато. Спочатку нестерпно колюча синя форма, яку треба було пережити під пекучим вересневим чи травневим сонечком, пізніше – біла блузка, від якої власне мені завжди було дуже сумно, бо дитині хотілося барв і яскравості, а не прісного чорно-білого однострою. А потім оті пісні: щороку одні й ті ж у виконанні збірного з усіх класів какафонного ансамблю «Хто як вміє, відчепіться!». Один величезний профіт з отих заходів – це книжки, які я отримувала разом з іншими учнями у подарунок як відшкодування сколіозу і гастриту, напрацьованих над сторінками алгебро-біологій.

Тому на питання, «як тобі наш останній чи перший дзвоник», я гублюся з відповіддю, аби не образити людину своїм категоричним «фі». Це, знаєте, як ото спробував гречану кашу в таборі, а її там не перебрали попередньо - зварили з усім посагом з упаковки. І наче ти любиш гречку, але як хрусне на зубах одного разу негречка, то потім важкувато свою свідомість переконати, що це корисна каша і вельми поживна. Через те я без особливих ілюзій приймаю запрошення відвідати шкільні свята. Проте цього року щось пішло не так. З його початком усі звичні речі несподівано виявились іншими – і свято останнього дзвоника, який мені випала честь засвідчити на власні очі, стало відкриттям усього мого зашкарублого й цинічного уявлення про шкільні урочистості.

Досить випадково 25-го травня я опинилася на подвір’ї 10-ї гімназії нашого міста. Вже поряд з локацією побачила незрозумілі для мене білі фартухи на синіх і коричневих формах, величезні банти на синьому та рожевому волоссі. Усе, що має спорідненість з естетикою, у моєму єстві одразу впало у відчай. Нащо, дітки, нащо? Де ви і де та форма?

Останній дзвінок пролунав для 11-А класу Галина Коваль

Але раптом серед випускників я розгледіла клас, який відрізнявся від усіх інших, яких мені довелося побачити за 18 років проживання у місті. Неймовірно гарні стрункі юнаки та юнки у власній формі, пошитій на замовлення, і що цікаво, класний керівник мала вбрання у тому ж стилі й кольорах. Ніжний блакитний колір для спідничок і такого ж відтінку стрічки випускників школи, біленькі сорочки й блузки, що вже не виглядали суворо й офіційно, посмішки на обличчях і сльози на очах. Щось неповторно зворушливе було в образі цих майже дорослих дітей, щось, чого бракувало колись мені у шкільні роки і що я ось так просто, без запрошення, вирішила розділити разом з героями цього свята. За декілька хвилин молоді люди вийшли посеред «лінійки», щоб затанцювати свій останній прощальний танок.
Зазвучала пісня Breathe Easy, і мені здалося, що кожен, кому вже було далеко не 17, відчув себе знову юним, сповненим великих сподівань і планів. Я згадала, що фізіологія людини передбачає вдихи і видихи вже після того, як вальс на новий лад закінчився. Навіть зараз мені важко підібрати слова, щоб висловити своє щире браво усім: хореографу Олександру Зікуну (@AlexandrZikun​), учням 11-А класу, вчителям, які, напевно, нерідко мусили відпускати на репетицію школярів. Як потім виявилося, танок готували з жовтня 2017 року, старанно відпрацьовуючи кожен малюнок, кожен крок. Найважчим, за словами одинадцятикласників, було зібрати усіх разом, бо то хтось хворів, то писав важливу контрольну, то якісь інші перепони. Дівчат танцювало вдвічі більше, ніж хлопців. І це був, безперечно, челендж номер один. Дарма я критично оцінила ситуацію, мовляв, що воно вийде. Воно не просто вийшло. Це був танець, вартий тисячі овацій, де був відпрацьований кожен рух і оберт. Зазвичай хлопці у вальсі, якщо вони не займаються танцями, мають дуже незграбний вигляд, дерев’яні хаотичні різкі па видають увесь той сором, який бідолахам доводиться переживати під час дійства. Але це не про цих випускників. Я навіть не знаю, хто більше кайфував – юнаки чи дівчата. Фінал танку був таким же ефектним, як і початок. Діти стали в коло і утворили бутон троянди, який щойно розцвів, що так символічно для їх віку й, віримо у те, світлого майбуття.
Браво ще раз! І випускникам, і танцю, і зусиллям хореографа, у минулому випускника цієї ж гімназії, і новому формату лінійки. Стисло, легко, святково, без «Слово надається представнику…», без вимучування під спекою, без нудних пісень.
Якщо чесно, то мені знову захотілося на те свято, бо воно вийшло напрочуд світанковим, напутнім, таким, що вселяє радість і віру. Особливо після того, як ліричний чуттєвий вальс буквально затьмарив своєю нестримною експресією та емоціями динамічний майже джаз-фанк від учителів школи. Шановні випускники, вибачте мені, ви дійсно були нереально круті, але ваші вчителі отримують 12 з величезним плюсом! Так тримати, нова школо, чим більше радості й менше умовностей у твоїх стінах, тим ефективніше проходитиме процес навчання й отримання якісних знань!

Комментарии:

Последние новости