Штрафи — наше все!

Поделиться в Facebook Написать в Twitter
  • 20.06.2018 21:56
  • 0

Хочеться писати завжди про пелюстки троянд і сонячних зайчиків, але так вже склалося з людством, напевно, від початку його виникнення, що ми «інь-яньно» руйнуємо-будуємо, створюємо-знищуємо. В принципі, китайцям залік, бо за кільканадцять століть їхня теорія Дао працює безвідмовно.

Протягом свого коротко-довгого життя на різних етапах духовних затемнень-просвітлень я намагалася знайти свій дзен і тверду позицію, як реагувати на правопорушення, що відбуваються на моїх очах: на відкриті й приховані хабарі в ВУЗІ (це ж ні для кого не секрет, так?), на експлуатацію дітей в школах, на усипки-усушки-утруски від земляків, що працювали у колишньому колгоспі, і їхні «заїзди» на вантажівках додому трошки облегшити свій непомірний тягар із зерна чи чого там, на вирубку лісосмуг, на відлов риби під патронатом інспекції, на закладання наркоти серед білого дня у центрі міста і т.д. і т.п.

І всі про все знають і всі мовчать тому, що все розуміють і хочуть жити - так?

Іноді виникала думка схопити валізи і їхати на безлюдний острів й читати монологи пальмам про силу духу, про внутрішню гармонію, про міграцію гірських козлів і важливість означеного артиклю для оптимізації процесу комунікації.

Іноді я брала щит, меч, спис, тахікардію, брадикардію, корвалол і йшла «на ви», чи «на ни», чи на се… Частіше «на се», бо не дарма ж кажуть: мало зробити добро, важливо вчасно й швидко втекти. А з реакцією у мене не склалося, тому мій черепаховий алюр, припускаю, доводив Всесвіт до кольок від реготу. Ні, ну звісно, щось складалося. Якісь цеглини не прибили якусь людину. Якийсь водій, маю надію, досі оминає зебри як місце паркування, бо там нізвідки може намалюватись дівчисько й грізно волати зірваним сопрано дивні слова, такі як «совість», «відповідальність» та інший незрозумілий треш, а у водія душа вразлива до таких феноменів, тому, можливо, він припарковується тепер як «немудак» (ой! Хто то таке слово сказав???). Може, ще там хтось щось зрозумів про Україну і про свій громадянський …, та не борг, не обов’язок. От якось слово не підберу. Скоріше – свою громадянську гідність. А, ну, так, і для десятка-двох підлітків, я – ота, що на мітлі у Гоголя з димаря вилітає, бо таки злюча ж тітка: то недопалки вимагаю викинути у смітник, то не ламати гілки на деревах у парку, то не матю-Гаааатись… Життя немає сердешним від мене триклятої. «Женшчіна, вам что, заняца нечем??? Ви что? Маладой нє билі?» І що їм тут відмовить - зізнаюся, як на духу, що я з планети Криптон і народилася отака, як є: 168 - зріст, 57 - вага, але «бєз врєдних прівичєк» наче.

Іноді дзен відривав мене з м’ясом від лаштунків Ксени-принцеси-воїна, дзен купував рожеву суконьку з мімішними метеликами і ванільно-полуничний парфум, прив’язував мене до крісла м’якеньким пледом («ізвращєнєц!!!») і мордував кінострічками про красу, яка «спасьот мір»! Я те все горе запивала полуничним джемом, давилася рафаелками і томно, як тьоті у кіно, блимала очима.

Іноді я брала олівець, шматок … висушеної шкіри мамонта, жартую, паперу і писала віршатко про розмаї, видноколи, водограї й інші шлягерні слова. Втішалась десятьма лайками в соцмережах і тримала халепоносну бунтарку в коморі з амбарним замком. Вона, бідося, сидить там на маринованих огірочках й коробці з піалками для суфле і складає кавери на «врагу не сдается наш гордый Варяг…»

Але іноді дзен, виснажений і втомлений купувати мені тістечка з фісташковим кремом і пудрові панчохи з мереживом, дає міцного хропака, і отой самурай у спідниці виривається на волю. Спочатку самурай налітає на хомо, ні разу ні сапіенс, які вже в червні разом із своїми дітлахами-школярами забули алфавіт і табличку «не ходите по газону, пожалуйста» просто не бачать, нє разумєют, від слова зовсім. Бо затоптали в бетон шматок біля водопою в парку так, наче буквально сприйняли слова Пушкіна «к нему не зарастет народная тропа». Людоньки, «не зарастет» ще так тисячі зо три років. Бо такими потужними табунами пройшли мешканці міста по тому «несостоявшемуся» газону, що я вас прошу. Тобто зробити, я порахувала, десь біля 30-40 кроків – це ні! Ми – навпростець! Зараз, по справедливості, хтось подумає: та визвірятися в соцмережі кожен може, де «кааанс-трууу-ктів»?! Правильно, конструктив. А які у нас варіанти? Альтернативна очевидна – веселий тин 220В або штрафи!!!

А тепер досить блюзнірства, спробую коротко про головне. На жаль, превеликий, але тільки методом покарання можливо привчити табун не бігати до прірви. Бо наше ставлення до «нє-мая-хата» - це прірва. От коли мамі й таткові принесуть чек на 2000 - 20 000 гривень за красномовне слово OFERT, що лише на короткому відрізку проспекту я нарахувала не менше 60 штук, то батьки згадають, що вони не табун, а батьки, і пояснять «дєточкє» з художніми патологіями, що псувати фасади міста й чуже майно – це … неефективне рішення. Спробувала останнє речення, шановні, написати без лайки, фух. Таки вуйко Дзен народив у мені чемну невойовничу, майже, панночку.

Читайте также: Добро… з кулаками?
Читайте также: Хто в домі господар

Фото: GoGetNews                     

Комментарии:

Последние новости