Коли 18 років тому я приїхала до Мелітополя навчатися, то не по-дитячому закомплексувала. Ми жили доволі скромно, і батьки орієнтували мене на якість мислення, а не на «гардеробоустаткування».

Я вперше побачила, як кожна поважаюча себе жінка оздоблює шию, як мінімум двома золотими ланцюжками, і якщо пальці на руках закінчувалися, а каблучки у скриньці ні – не біда, можна сміливо було скористатися другим «ярусом» своїх перст. До того ж правилом несумісності золотих прикрас і срібних можна сміливо нехтувати. Саме тут я побачила вражаючу концентрацію людей, які возять хутро, щедро окроплене «шанелью», у брудних маршрутках. Саме тут вимушено сприймаєш як норму той факт, що людина має останній айфон, але жодного разу далі Мелітополя світу не бачила. Якось спілкувалася з німцем про його враження від України і поцікавилася, що його найбільше здивувало. Він, зніяковівши, відповів: «Я не розумію, як ви живете, майже у кожного є золотий ланцюжок, але жодної страховки чи програми убезпечення життя. Ви - справжні камікадзе!»
Тоді я не звернула увагу на його слова, але помалу життя внесло корективи і в мою, нашвидкуруч напрацьовану у місті, шкалу цінностей. Спочатку я зняла один ланцюжок з шиї, а потім і другий. Згодом звільнила усі пальці від каблучок, залишивши без змін лише безіменний на правій руці. Ще пізніше я перестала мріяти про шубу й відкрила для себе, що легкий пуховик без камінців і страз – неймовірно практична штука взимку. Помалу відкривала для себе Україну, її великі міста й маленькі, але дуже мальовничі старенькі містечка. Чим більше я подорожувала, тим менше одягу ставало у моїй шафі. Правду кажучи, досі не розумію, чому айфон має демонструвати статус чи престижність власника. Телефон має дзвонити й відправляти повідомлення, людина має читати книжки, щоб вразити інших на якісному рівні.
І от читання книжок, а правильніше сказати їх не читання, стало моїм внутрішнім потрясінням. Я відкрила, що молоді люди і школярі дуже мало читають, якщо не сказати - не читають взагалі. Максимум, що я чула - це серія про Гарі Поттера або Нарнію. І ті, хто перечитав вищесказане, вважаються мало не безнадійними ботанами серед однолітків. Можливо, шановний читачу, ти скажеш: ну, кожному своє, хтось малює, хтось читає, хтось катається на роликах. Ні!!!! Не погоджусь. Це як сказати, хтось їсть на сніданок яблуко, хтось випиває склянку молока, а хтось вранці чистить зуби. Тільки ротова порожнина – це гігієна тіла. А душа і те, чим ми її годуємо, – це гігієна людини як особистості. Чому діти і підлітки не читають у своїй переважній більшості, для мене досі залишається загадкою. Хоча декілька версій маю. Але перед тим, як їх озвучити, хочу поділитися свіженьким відкриттям.
Виявляється, цього року святкування випускного серед одинадцятикласників отримало свій специфічний мастхев – два вбрання: одне для площі, інше – для кафе чи ресторану. Я уточню, під отим «іншим» маються на увазі не колись придбані джинси й футболка, щоб танцювати до світанку й не бути покусаними комарами. Ні! Ви що? Два дорогих унікальних і шикарних вбрання. Звісно, не всі батьки зреагують на провокацію «вона що, буде бідніша й гірша від усіх?» й обмежаться однією сукнею чи костюмом, але факт залишається фактом. Пересит, знецінення простих речей, передчасне старіння молодості навівають смуток. Я, звісно, можу помилятися, але хіба юність сама по собі – не святкове вбрання?! Чому ж дівчата на площі так старанно намагаються приховати свій прекрасний вік надмірним мейком, гіпереротичними сукнями, наче саме там вони беруть участь у шоу «Холостяк» і на кону їхнє особисте щастя. Дуже рідко на очі потрапляє дівчинка, чий зовнішній вигляд нагадує про випускний зі школи. В основному, це світські левиці, що знають собі ціну й не дозволять від тієї ціни відірвати хоча б копійку. І я, навіть, не можу собі уявити, скільки сил, нервів, грошей, часу й мозолів на ногах було потрачено, аби школяр чи школярка мали пристойний за мелітопольськими мірками вигляд.
Нещодавно прочитала, що випускники однієї зі шкіл на Західній Україні замість випускного їдуть на тиждень до Італії. А десь випускники відмовляються від святкового пафосу й конкурсу «Хто тут найпрекрасніший?» на користь онкохворої дитини. Це, безперечно, поки поодинокі випадки, але десь суспільство до них вже доросло.
Чи доросте Мелітополь? Важко прогнозувати. І, повертаючись до теми читання й не читання, тепер поділюсь своїми спостереженнями. Вважаю, що в альтернативі «сукня-айфон» чи «книга-подорож» перемагає перший набір, бо батьки, чиє дитинство припало на дефіцит чи безгрошів’я, подорослішавши, щось дуже глобально наплутали. Свій голод тамують за рахунок викривлення шкали цінностей своїх дітей. Дитині скучно – на тобі планшет, знову нудьгує – на тобі каблучку з діамантом, відмінник навчання? – на тобі за те айфон, у кредит, і завтра мама на роботу пішки, аби «чадо» в класі не затюкували.

Я для себе відкрила, що у них там в школі такі змагання на «статус-придатність», причому змалечку, що я б не повірила, якби не бачила на власні очі. А потім вони дивляться на світ за допомогою біркодетектора, а по факту лише одиниці вміють сформувати власну думку і висловити її, не екаючи, лаконічно й зрозуміло. Вони не читають – їм нема чого із себе дістати, окрім моделі телефону й ціни за кросівки. (Мова про оригінальне, унікальне наповнення, яке заклала в них сама природа, здатність мислити, винаходити, створювати, а не копіювати і дублювати.) Заперечення «та вони талановиті, обдаровані, у них по 10 гуртків і вже у 5-му класі по 100 медалей в шухляді» приймається і воно має вагу, але не для сьогоднішньої теми. Мова про те, що наші чудові діти, такі креативні, незалежні, сміливі, частенько опиняються в золотому акваріумі, позбавлені можливості побачити океан.

Їм, потім вже дорослим, здається, що акваріум – то єдина можлива для них реальність, а балачки власне про океан і його безмежні можливості – це не що інше, як вигадки диваків. Шкала цінностей передбачувано намотає на себе дороге авто, хутро з «шанеллю», квартиру з «єврарімонтам», Турцію чи Балі з олінклюзів і тоннами світлин в інстаграмі, щоб ніхто не подумав, що ти живеш не по-багатому. Вибачте за мінор, він не планувався. Але я бачу тенденцію пересичення дітей цяцьками, замість того, щоб насити їх справжньою любов’ю до себе і свого потенціалу.
Насправді я вірю в наших дітей і дуже радію, коли вони переростають себе, не моделі своїх телефонів, а саме себе, бо колись і я зняла обидва золотих ланцюжки з шиї і почала посилено займатися гігієною мозку й душі. А цей процес передбачає неперевершені мандри й надбання, які дозволяють вискочити з акваріуму і дозволити собі цілий ОКЕАН!

Фото: rupandahall.blogspot.com

Комментарии:

Последние новости