Мелітополь - місто багатонаціональне. Недарма багато хто вважає його інтеркультурною столицею України, де протягом століть представники понад 120 національностей живуть в мирі та злагоді. Тут мешкають українці, росіяни, вірмени, кримські татари, караїми, євреї тощо.
З якими проблемами стикається людина, коли не відрікається від свого коріння, зберігає вірність віковим традиціям дідів і прадідів? Хто допомагає долати труднощі? Чи добре, що з паспорта зникла так звана «п'ята графа»? Про це та багато іншого - моя розмова з Ісааком і Раїсою Паценкер.
Ісаак і Раїса Паценкер. 55 років разом!
А от Паценкеру пощастило!
Архітектор залишається в пам'яті міста надовго. Ісаак Ельович Паценкер подарував Мелітополю солідну спадщину. За його проектами будувалися цехи «Автокольорлиту», моторного заводу, «Автогідроагрегату», він проектував і розраховував багато будинків у місті, Україні та по всьому колишньому Союзу. Завжди поруч була дружина Раїса Самійлівна - вона за освітою інженер-кошторисник.
У затишній квартирі все ніби киває: так-так, тут мешкають люди творчі, талановиті! Велика книжкова шафа, картини. Старовинні фото дивляться в душу. Проти вікна грає веселкою колекція самоцвітів і тропічних мушель - хобі господаря. Меблі зроблені його руками. Поруч з кожними дверима –дзиннь! - єврейська долонька-хамса.
Камін - гордість хазяїна
А на стінах сусідять карта України та Ізраїлю… Так і в спільній долі євреїв Паценкерів переплелося багато - Мелітополь та Харків, ідеї й проекти, люди та зустрічі. Відразу скажу: доброго було більше!
Батько Ель Абрамович та мати Ніна Ісаковна - назавжди в серці сина
- Я стикався зі знаменитостями з пелюшок, - починає розмову Ісаак Ельович. - Спочатку ми жили в Житомирі. Мій батько Ель Абрамович, кадровий офіцер, служив начальником штабу батальйону. Його командиром був Сергій Матвійович Штеменко - згодом генерал армії, начальник Генштабу ЗС СРСР. А в 1944 році наша сім'я переїхала до Харкова. І тут доля звела з іще однією знаменитістю - з Людмилою Гурченко. Я люблю співати, зараз я соліст хору в нашій єврейській громаді. Цей талант був з дитинства, я вивчав вокал у харківській музичній школі ім. Бетховена, поруч навчалася і Гурченко. Щоправда, тоді я не підозрював, що вона стане «зіркою». Однак, коли в 1956 році вийшов фільм «Карнавальна ніч», я вдивлявся в екран: хто ж це? І згадав!
Академик Саул Ефимович Фрайфельд
Чекала на школяра Ізю Паценкера ще зустріч. Її можна назвати доленосною, тому що хлопчик познайомився з Саулом Фрайфельдом - вченим в галузі будівельної механіки, академіком, професором. Саул Юхимович усиновив і виховував свого племінника - Юхима Рабиновича. Фіма і Ізя були нерозлучними друзями ще з молодших класів. Ісаак пропадав у будинку Фрайфельда, вбирав сімейні традиції, а заодно й цікавість до будівництва. Звичайно ж, вам не дивно, що після школи 17-річний юнак обрав саме інженерно-будівельний інститут?
- І оце Вас, незважаючи на національність, взяли до престижного ХІСА? - дивуюся я.
- Так була ж хрущовська «відлига»! Майже 30% моїх однокурсників теж народились... євреями! - посміхається він.
Ми перегортаємо старий фотоальбом, розглядаємо випускників Харківського ІСА і рахуємо: ось єврей, ще один, і ще... Але ж я точно знаю: за роки Радянського Союзу євреям довелося пережити чимало гонінь! Наприклад, хтось не міг вступити до вузу або влаштуватися на роботу. А от Паценкеру пощастило!
Альбом випускників - спогади про студентські роки
- Так, мені пощастило! - впевнений 82-річний Ісаак Ельович. - У 1966 році в Мелітополі почав будуватися «Автокольорлит» - завод литих заготовок для автопідприємств всієї країни. Проектували його фахівці з Харкова. А я здійснював авторський нагляд за роботами на місці. І ось на початку 1967-го разом з директором заводу Віктором Пипенком і заступником директора Вадимом Трубкіним поїхав до Чехословаччини. Два євреї (плюс директор) за радянських часів вирушили за кордон! Отак!
Національність не стала на заваді
Ісаак Паценкер - архітектор-проектувальник. У мелітопольській філії «Гіпродвигуна» він виконував водночас функції головного архітектора та головного конструктора (а це непросто, погодьтесь). Потім працював заступником директора інституту «Мелітопольпроект». Йому першому в Мелітополі видали ліцензію на проектування як приватному підприємцю (у 1997 році).
Випробування плит безбалочних конструкцій
Ісаак Ельович проектував підприємства в Токмаку і Ярославлі, Володимирі та Тюмені. Спроектував величезний цех (площа 32 тис. кв. м) і складну комунікаційну естакаду (висота
Один з проектів Ісаака Паценкера - дзеркальна вставка на розі вулиць Героїв України та пр. Б.Хмельницького
До речі: рік тому в Мелітополі відкрили довгоочікуваний басейн. При його проектуванні та будівництві брали консультації в Ісаака Паценкера. Після його зауважень проект відправили на експертизу вищим фахівцям. Однак експерти не погодилися з окремими рішеннями, в результаті чого необґрунтовано були встановлені додаткові конструкції. Результат - невтішний: затягнули терміни здачі басейну, витратили більше, ніж потрібно, засобів. Згодом вдалося довести правильність прийнятих Паценкером рішень. І виявилося, що наш земляк мав рацію: ясна річ, має десятиріччя досвіду!
Дачу зпроектував та збудував сам
- Національність не стала мені завадою в роботі, - підсумовує він. - Звичайно, були свої «але». Я, наприклад, не міг вступити в партію. Та я й не бажав у партію!
На хвилі пам'яті
Оптиміст Паценкер у всьому бачить «плюси». Зрозуміти «як це - бути євреєм?» мені допомагає його дружина Раїса Самійлівна.
- Звичайно, він з дитинства відчував, що народитися євреєм - це не завжди добре. Свекруха мені розповідала, як одного разу Ізя попросив: «Мамо, купи мені українські чуні!». Мабуть, малому здалося: бути українцем цікавіше! Згадую і я своє дитинство в післявоєнному Мелітополі. Мої батьки Самуїл Меєрович і Тетяна Львівна Хаймович спілкувалися російською, а на ідиш - лише тоді, коли хотіли, щоб діти не зрозуміли. Я, маленька, бувало, кричала: «Говоріть правильно!» У класі до мене добре ставилися, я не відчувала себе ізгоєм. Та на вулиці хлопці могли обізвати або штовхнути. Я дружила з однокласницею Світланою - наполовину єврейкою. Одного разу ми домовилися: «Будемо називатися українськими іменами» Подружка вирішила стати Оксаною, а я - Галею. Так мріяли... Коли я складала іспит, вчительку спитали: «Як оце ви можете ставити Хаймович «п'ятірку»? З української мови?» Так знання ж були! Але прізвище не дозволяло оцінити по заслузі.
Бабуся розповідала маленькій Раєчці, що пережили мелітопольці Хаймовичі в роки Другої світової війни. У 1941 році у «рові смерті» біля села Костянтинівка розстріляли 11 членів родини!
Загиблі племінники Самуїла Хаймовича
Це страшні сторінки з життя міських євреїв. Фашисти окупували Мелітополь на початку жовтня 1941 року. Багато євреїв евакуювалися з міста. Тих, хто залишився, окупанти в короткий час знищили. Біля села Костянтинівка був виритий величезний рів, до якого звозили дорослих і дітей з нашитими шестикутними зірками.
Сьогодні на тому місці височіє меморіал. Цифра на сірому камені свідчить: загинуло 12 тисяч. Але поіменний список загиблих до теперішнього часу налічує близько 530 осіб, список далеко не повний. На жаль, вже пішли з життя свідки тих подій. А тому: ми ніколи не встановимо імен всіх, хто отримав кулю над безоднею. «У тому рові загинули мій дідусь, дві його невістки, діти... - розповідає Раїса Самійлівна. - Коли я чула цю розповідь від своєї бабусі, відчувала жах...»
Євреї потерпали від окупантів, але й радянська влада не завжди була такою вже й рідною.
- Батько пройшов війну, був важко поранений, але мав тільки одну нагороду - медаль. І навіть пенсію від держави він отримував не як кадровий військовий, а як інвалід. В чому причина? Напевно, в національності, - розмірковує Ісаак Ельович.
Самуїл Хаймович - батько Раїси
- Мій тато Самуїл Меєрович Хаймович був найкращим викладачем російської мови в Мелітополі! Він працював завучем у 4-й школі. Коли в 1953 році почалася «справа лікарів», тата зняли з керівництва. Потім пішла «боротьба з космополітами», продовжилися переслідування. Тато став звичайним вчителем, - згадує Раїса Самійлівна.
Любити свій народ і поважати інші
Незважаючи ні на що, Ісаак і Раїса залишилися вірними своєму народові, своєму корінню. Їх рятували власний оптимізм, почуття гумору й друзі.
- На нашій вулиці Чернишевського було багато антисемітів. Але і вони моїх батьків поважали. Про нас говорили: «Вони хоч і євреї, але хороші». І ця оцінка сусідів дуже допомагала жити! - ділиться спогадами Раїса Самійлівна. - У нашій родині єврейські традиції зберігала бабуся. Вона молилася на ідиш, пекла мацу в духовці. Коли я стала дорослою, то було багато друзів-євреїв - це також підтримувало. Ти відчуваєш спорідненість, знаєш: вони «свої», вони зрозуміють. Ось, наприклад, анекдоти - як по-різному можна їх розповісти! Ті, хто не поважає євреїв, переказують антисемітські анекдоти, які принижують гідність нації. А ще є «єврейські анекдоти» - тут ми жартуємо, сміємося самі з себе. До речі, знаєте, як ми одружилися? Ми познайомилися в автобусі, а потім на прогулянці Ісаак мені анекдоти розповідав. І всі - про Хаймовича! От я й говорю: «А Ви взагалі знаєте, яке моє прізвище? Так Хаймович же!» Мати дуже раділа, що в мене буде чоловік – єврей. Одружилися з часом, дітей виховали - синів Едуарда і Владислава. Веселощі, вечірки, теплу компанію поважаємо дотепер! А ви знаєте, що в нашій компанії люди різних національностей? Аякже, вони ж гарні друзі!
Нехай вам щастить!
- Зараз я знаю багато традицій свого народу. Наприклад, люблю готувати фаршировану рибу. Вже більше 20 років я у міській єврейській громаді. А от з дитинства – уявляєте? - майже не пам'ятаю національних традицій. Тато - відданий комуніст! - говорив з мамою на ідиш! Він знав мову, але не передав нам… Час був інший, - пояснює Ісаак Ельович. - Коли став дорослим, вивчав єврейську мову – іврит, але вже з учителькою в нашій громаді. Мої однокурсники колись говорили: «Ізя, ми тебе поважаємо: ти не відмовився від свого імені, по-батькові та прізвища!». Ось зараз в паспорті немає «п'ятої графи». Для мене це – не дуже важливо. Якщо ти єврей - І так зрозуміють. Як то кажуть: «б'ють не по паспорту, а по морді». Я поважаю всі національності! Колись зробив проект реконструкції синагоги в Мелітополі. А потім зі мною консультувалися при будівництві мечеті в Запоріжжі. Наше місто – багатонаціональне. І це добре! Хіба не можна жити так: любити свій народ і поважати інші? Я так живу!
Матеріал підготовлено в рамках І Всеукраїнського конкурсу медіа-ініціатив «Рівні та вільні» за підтримки Центру громадянських свобод.
Фото автора, з архіву родини Паценкер, з сайту s.0619.com.ua, з книги В. Кумока та С. Воловника «Євреї Мелітополя»
