У День примирення та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні йшли до Братського кладовища ветерани Великої Вітчизняної. Я дивилася на цих сивих чоловіків, що пережили тяготи військового лихоліття, щасливих від уваги до них, ще живих фронтовиків і не могла стримати своїх сліз. Як би мені хотілося, щоб і мій дідусь дожив до цих днів і гордо йшов у цьому строю!
У домашньому архіві не збереглися медалі, серед яких дві "За відвагу". Він був рядовим, піхотинцем, але нагороди носити соромився. Я була ще дитиною, коли він пішов з життя. Бабуся казала, що його серце не витримало несправедливості.
Зустрічали градом каміння та криками "зрадники!"
Разом з односельцями та рідними, переживши голодні роки 30-х, дідусь радів, що життя починає налагоджуватися. Але, як виявилося, голод був не останнім випробуванням для надій молодого чоловіка.
Родина Аджиумера та Фатми Аблаєвих ще не знає, що їх разом зі своїм народом чекають важкі випробування. 1939 рік
Він тоді не уявляв, що попереду чекають важкі кровопролитні бої з фашистськими загарбниками, що при звільненні рідного Криму доведеться форсувати Сиваш, поверхня якого буде вкрита тілами загиблих товаришів. Знову тяжкі, кровопролитні бої, поранення у Чернігівських лісах та полон. Потім концтабір у Польщі, втеча з товаришами з одного барака. Але коли вони, п'ятеро втікачів, дивом уникнувши місцевих поліцаїв і німецькі пости, перейшли лінію фронту, то були заарештовані і відправлені на шахти. Там так вп'ятьох і добували вугілля під землею, працею спокутуючи перед Батьківщиною свою незрозумілу їм провину за полон.
Дідусь вважав себе щасливчиком, але полон і шахти значно скоротили йому вік
Він і тоді вважав себе щасливчиком, який уникнув газової камери в концтаборі, розстрілу своїми ж після повернення та завалів породи в шахті. Постійно турбувало лише те, що не було звістки з дому. Не міг тоді уявити, що в цей час його дружину разом з двома синами (чотири загинули в дорозі) вивантажують під конвоєм з вагонів для худоби у далекій Середній Азії. За словами бабусі, їх голодних, які не розуміють, що відбувається, практично отупілих від довгих днів шляху в скотовозах, стогонів помираючих від голоду та спраги дітей та старих, місцеві жителі зустрічали градом каміння та криками "зрадники!". Поселили по вісім сімей у невеликих глиняних мазанках. Бабуся наймитувала в багатих сім'ях, за що їй давали картопляне лушпиння. Ним вона рятувала синів та дітей свого барака. Більшість дорослих працювала під спекотним сонцем на бавовняних полях і практично нічого не заробляла. Чимало часу минуло, поки дідусь зміг знайти сім'ю в Узбекистані, налагодити сімейний побут, і вже там народилася моя мама.
Мій батько (другий ряд, третій зліва), ще підліток, в Марійській АРСР з братами працював на лісоповалі та сплавах
Тяжче було тим кримським татарам, яких повезли на північ. У лісах Мордовської АРСР, Свердловської та Пермської областей, сумуючи за рідним сонячним Кримом, без майна та їжі, в першу ж зиму вижити змогло менше половини депортованих. Батько розповідав, що барак не опалювався, спали (близько шістдесяти осіб) на довгих дерев'яних нарах, покритих ялиновими гілками, притулившись один до одного, щоб не замерзнути, і одночасно, всі разом перевертаючись з одного боку на інший.
Ізгої
Для депортованих народів було встановлено спецпереселенський режим, адже згідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР їх було виселено без права повернення до місць постійного проживання. Тим же, хто самовільно намагався повернутись на батьківщину, загрожувало 20 років каторги. Кожен дорослий спецпереселенець мав щомісяця відзначатися у комендатурі. Було табу на здобуття вищої освіти, і лише через 12 років молоді з-поміж депортованих народів було дозволено служити в лавах Радянської Армії. 26 жовтня 1956 року було знято обмеження щодо спецпоселення. Але одночасно, з маніакальною постійністю, продовжують виходити друком викривальні статті про зраду в роки окупації місцевого населення Криму, стирається з землі будь-яка пам'ятка, що нагадувала про побут і культуру кримських татар, німецьких колоністів, караїмів, мешканців болгарських, вірменських і грецьких сіл. З надгробних каменів мостять дороги, змінюється топоніміка (географічні назви), зникає будь-яка згадка про репресовані народи в бібліотеках та музеях, замовчуються подвиги воїнів з "неблагонадійною" національністю у роки ДСВ.
Більшість дівчаток у Якутії були названі на честь моєї двоюрідної бабусі (справа), єдиної на всі спецпоселення акушерки
До 1956 року забороняється дорослим, з-поміж депортованих, збиратися разом, і лише пізніше було надано дозвіл відзначати радянські свята, весілля і проводити в останню путь одноплемінників. Одними з улюблених свят кримських татар були і залишаються Наврез та Хидирлез, свята весни, відродження та надій. Збиралися на маївку (для комендантів) сім'ями та на полянках, подалі від наглядачів, де звучала національна музика, пісні рідною мовою про улюблений край. Усі виїзди уважно відстежувалися правоохоронними органами, які фіксували хтось і з ким, що співали та який танець танцювали.
Усі виїзди і учасники маївок відстежувалися правоохоронними органами
Якщо ж збиралася велика кількість людей, навіть з нагоди дня народження вождя світового пролетаріату Леніна, то міліціонери швидко розганяли натовп, б'ючи та забираючи в тюремні машини активістів, проводили обшуки в їхніх будинках. Найбільш показовим стало чирчицьке побоїще у 1968 році (у невеликому містечку під Ташкентом, у якому я жила). Тоді було заарештовано понад 300 людей, багато хто був побитий. За допомогою пожежних брандспойтів та кийками розігнали святково одягнених людей різного віку, які прийшли покласти квіти до пам'ятника Володимиру Іллічу. Втім, і в Мелітополі щорічно, ближче до 18 травня, до самого розвалу Радянського Союзу, пам'ятник В. І. Леніну в травні закривався дошками на кілька тижнів. За офіційною версією - на реконструкцію.
Несправедливість
Депортовані народи намагалися повернути добре ім'я та відновити справедливість. Найбільш активні писали листи, збирали петиції під зверненнями про якнайшвидше усунення нерівноправного становища цілих народів, привертали увагу світової громадськості. Більшість активістів зазнавали репресій. Але це ще більше гуртувало народ. Хаотично створені ініціативні групи формувалися в один національний рух, який став каталізатором для створення у Москві правозахисного руху у 60-х роках. Під його тиском Верховна Рада змушена була в 1967 році надати кримським татарам право проживати і в Криму.
До переїзду ближче до Криму, в гірничо-металургійному комбінаті вона займалася ограновуванням алмазів, а в с. Костянтинівка оштрафували бригадира цегляного заводу, за те, що взяв депортовану на завантаження важкої сировини в піч. І все одно, мама вважає, що всі труднощі були того варті
Проте десятки тисяч корінних жителів, які повернулися на свою історичну батьківщину, зазнали репресій та дискримінації за порушення паспортного режиму. Кримських татар, які повернулися на батьківщину, не прописували, а без прописки було неможливо працевлаштуватися. За порушення паспортного режиму та "дармоїдство" десятки тисяч людей змушені були пройти кола пекла. Моя сім'я насилу змогла придбати будинок у с. Костянтинівка Мелітопольського району. Жителям Криму, Генічеська, Херсонської та Запорізької областей було негласно заборонено продавати свої будинки кримським татарам. Будинок нашій родині був проданий співчутливим депортованим українцем з прізвищем Татарінов, за що і його декілька разів викликали на допит. Незабаром після подачі документів на прописку приїхала вантажівка з міцними чоловіками грузити наші речі. Це була звичайна в ті роки практика правоохоронних органів… Людей кримськотатарської національності могли затримати на вулиці та під конвоєм відправити на вокзал чи в аеропорт, де, посадивши на потяг чи в літак, депортували за місцем колишньої прописки. Часто речі непроханих кримських татар кидали у вантажівку, вивозили подалі у степ, де вивантажували разом з людьми, і самі їхали, залишивши вивезених з речами напризволяще. Нашу родину тоді не змогли вивезти лише завдяки сусідам. Вони стали за нас горою, вимагаючи припинити злочинні дії, неприпустимі в соціалістичному суспільстві.
Знакові зустрічі і бесіди з лідером кримськотатарського національного руху, народним депутатом України Мустафою Джемілєвим відбуваються і в Мелітополі, 2021 рік
У селах ближче до Криму та в самому Криму, за час відсутності у справах ще не прописаного господаря, могли приїхати з бульдозером та знести будинок разом з речами всередині. Прописки доводилося домагатися роками. За порадою активного учасника кримськотатарського руху, мешканця с. Костянтинівка Ісламова Кудуса, мама писала листи у всі інстанції з проханням допомогти в отриманні посвідки на проживання. Від кого тільки не надходили нам відписки. У домашньому архіві зберігаються невтішні відповіді від Брежнєва, Косигіна та багатьох інших членів політбюро. Тільки Валентина Терешкова, уважно прочитавши мамине звернення, звернулася до паспортного бюро з проханням допомогти моїй сім'ї прописатися. Співробітник КДБ згодом з'ясовував у мами, що її пов'язує з першою жінкою-космонавтом СРСР. В цей же час мій двоюрідний дід упродовж трьох років намагався прописатись у Криму. Щороку на запрошення мерії він їздив у кітелі, обтяженому орденами та медалями, на парад до Севастополя. Як визволитель міста, він приймав парад на трибуні, а потім повертався до свого будинку, в якому непрописаному кримському татарину Зуйська сільська рада відключила світло, воду та газ. Прописки він так і не дочекався...
Повернення
Наразі важко уявити, як можна було несправедливо звинуватити цілі народи. Складно уявити мужність тих, хто йшов проти цілої системи, зарані знаючи, чим загрожує непослух.
Багатьох із них навмисно судили, огульно звинувативши за кримінальними статтями. Але ніщо не зупиняло, надто важким було несправедливе тавро "зрадників", пам'ять безвинно загиблих змушувала боротися за добре ім'я та повернення на батьківщину.
Ісламов Кудус після останньої відсидки
Я вже згадувала ім'я Ісламова Кудуса. Цей гарний статний чоловік вільно володів п'ятьма іноземними мовами. Свої записи вів арабською мовою, тим доводячи до сказу тих, хто проводив у його будинку обшук. За спиною Кудуса було 27 років в'язниць за інакомислення та антирадянську пропаганду. А всі роки вдома на нього чекала вірна дружина і друг Маруся. І розмови з нею проводили, і золоті гори обіцяли, і погрожували. Не могли доглядачі зрозуміти, чому така розумна та красива українка проходить пекло, але чекає саме на його повернення з в'язниці. Останні шість років Ісламов Кудус провів в одному таборі з В'ячеславом Чорноволом та Мустафою Джемільовим.
У травні 1973 року проводяться обшуки у членів кримськотатарської ініціативної групи Мелітополя Халікова Ібазера, Халілова Айдера, Куртумерова Ескендера та Рамазанова Раєта. На розмову по одному викликають працівники КДБ молодь Мелітополя та навколишніх сіл кримськотатарської національності, які побажали разом виїхати на маївку до Криму.
На маївках завжди лунала рідна мова і національна музика. Рамазанов Рает перший зліва
Зберігся відкритий лист до партійних державних органів Рамазанова Раєта, датований 8 липня 1973 року, в якому він розповідає про кричущу поведінку працівників КДБ та дискримінацію кримськотатарського народу. "Сьогодні татари, завтра євреї, - цитує він одного зі співробітників КДБ м. Мелітополя Івана Ш. у своєму листі, - а там і українці стануть за самостійну Україну! Ось чого бояться прихильники антитатарської політики та політики Криму без кримських татар. Безкарність винних в акті злочину 1944 року 18 травня та інших наступних злочинах проти кримськотатарського народу надихає шовіністично налаштовані елементи… Подальше безправне становище кримськотатарського народу у світі гальмує перебіг міжнародного виховання майбутніх поколінь…". Після участі в делегації для передачі "Всенародного звернення до Верховної Ради СРСР" та страйку в Москві, наприкінці 1973 року Халіков Ібазер, Куртумеров Ескендер та Рамазанов Раєт будуть засуджені до двох з половиною років позбавлення волі. Листи Рамазанова Раєта я передала на збереження у Мелітопольський краєзнавчий музей.
Мине час, і вже у 1993 році, з ініціативи Рамазанова Раєта, Куртумерова Ескендера та Кайбулаєва Едема буде створено кримськотатарський комітет сприяння поверненню на історичну батьківщину "Азат". Після кількох передач "Авдет" ("Повернення") з ведучою Гюльжан Фазиловою, а потім після піврічного затишшя і на прохання своєї бабусі я буду протягом чотирьох з половиною років автором та ведучою півторагодинної програми кримськотатарською мовою. Весною 1995 року, з особистої ініціативи, мені довелося, взявши на себе організаційні заходи, отримати згоду викладача училища культури Віктора Чміля зайнятися професійним навчанням підлітків національним кримськотатарським танцям. Але щотижнева програма, монтаж та зйомки якої проводила у Криму, Запоріжжі та по території всього Мелітопольського регіону, займали багато часу. І одна з мам дітей (а їх було понад 50) хореографічного гуртка "Ебабіль" ("Ластівка") запропонувала допомогу і прийняла на себе організаційні турботи. Завдяки активній громадянській позиції та організаційним здібностям Лілії Воїтової гурток трансформувався в ансамбль "Гузель Кирим", став народним колективом і гордістю мелітопольської кримськотатарської діаспори по сьогодні.
Пролетів ще десяток років, пішов відлік іншому. Поступово долаючи бюрократизм та байдужість, почали облаштовуватись кримські татари на своїй історичній батьківщині. Але знову нова біда спіткала батьківщину корінного народу Криму у вигляді "зеленых человечков" та "дружньої допомоги" з боку імперської Росії. Окупація Криму стала прецедентом у сучасній світовій історії. У повоєнній Європі це, напевно, єдиний випадок, коли у мирний час одна країна окупувала і анексувала частину іншої незалежної країни, порушивши всі мирові угоди. Після так званого референдуму про приєднання Криму до Російської Федерації, багато жителів півострова, які не погоджуються з політикою Путіна, щоденно відчувають утиски з боку влади-окупанта. За словами голови Меджлісу кримськотатарського народу, народного депутата Україні Рефата Чубарова, стратегія повернення рідної землі складна, але здійсненна.
Багатьох людей похилого віку, які пережили війну та депортацію 44 року, вже немає поряд з нами. Проте пам'ять про ті події та безневинно постраждалих людей жива, досвід дідів та батьків допомагає зараз дітям і онукам вести мирну, але конструктивну боротьбу за повернення рідного Криму.
Матеріал підготовлено в рамках І Всеукраїнського конкурсу медіа-ініціатив "Рівні та вільні" за підтримки Центру громадянських свобод
Фото Садріджана Ісламова, з архівів Мелітополь.Сіty та Діляри Кудусової
