На Форумі видавців, який минулого тижня проходив у Львові, відбулась презентація книги американського письменника і фотографа Майкла Катакіса «Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя».
Над її перекладом чаклував колишній мелітополець Роман Клочко. Як проходила робота і чи задоволений нею сам автор, MLTPL.City дізнавалась з перших вуст.
Обидва перші переклади припали мені до душі
— Романе, нагадайте будь ласка читачам, які вас пам’ятають за роботою в Мелітопольському краєзнавчому музеї, чому ви вирішили змінити роботу і місто проживання?
— У Львові я живу вже два роки. Моя історія, як виявилося, доволі типова для багатьох. П’ять років тому вперше приїхав до Львова як турист, по вуха закохався у це місто і захотілося залишитися. Відтоді думка про те, щоб переїхати сюди, не давала мені спокою. Спочатку планував продовжити і там працювати в музейній сфері, але з цим не склалося. Можливо, це й на краще, бо прожити на зарплату бюджетника і в Мелітополі не дуже легко, а у Львові й поготів. Про перекладацьку діяльність я почав замислюватися ще під час роботи в музеї — прагнув вивчити англійську і перекладати художню та науково-популярну літературу. Але тоді ще не розглядав цю роботу як основну. На вивчення мови (власне, на вдосконалення, бо, як і мало не всі, вчив її і в школі, та недовчив) пішло 2,5-3 роки, а вже з 2015-го взявся за переклади. Першим моїм проектом став переклад субтитрів для онлайн-курсу Академії Хана зі збереження творів мистецтва. Робилося це на волонтерській основі, але працювати було цікаво: тема була знайомою і слова якось знаходилися самі. Одночасно з цим почав розсилати свої резюме по видавництвах. Відгукнулися два — «Клуб сімейного дозвілля» і «КМ-Букс».
На згадку про перший надрукований переклад у Романа Клочка зберіглось фото з автором книжки «Брама Європи» Сергієм Плохієм
— І що саме вам доручили перекладати?
— «Браму Європи» Сергія Плохія та «Парк юрського періоду» Майкла Крайтона — обидва переклади припали мені до душі і досі згадую їх з теплотою. Перша книжка захопила мене легким і доступним викладом тексту, об’єктивністю розповіді. Перекладаючи, дивувався тому, наскільки добре автор (який, до речі, виріс у Запоріжжі і закінчив істфак тоді ще Дніпропетровського університету) оволодів цією мовою. Книжка отримала різні відзнаки (в тому числі й Національну премію імені Тараса Шевченка в Україні), і недарма — адже завдяки автору західний світ почув розповідь про Україну від українця, а не від когось з наших сусідів. Друга книжка теж була неймовірно цікавим досвідом. Захопливий сюжет, майстерне поєднання науково-популярного та художнього викладу, яскраві герої — все це не могло мене не захопити. Хотілося б колись перекласти ще якісь твори Майкла Крайтона, адже за своє життя він написав чимало цікавих речей.
Художня література чіпляє душу найбільше
— Cкільки вже книжок ви переклали, і з якої на яку мову?
— Вже маю 16 виданих перекладів. Всі — з англійської на українську. Крім цієї мови, знаю також польську, яку почав вивчати, ще плануючи переїзд до Львова, але з неї поки що перекладаю лише у шухляду.
Роман Клочко під час роботи в музеї підготував книгу «Інша Мелітопольщина. Нарис з історії інакодумства (1953-1985)»
— Над яким твором було цікавіше працювати? А який виявився найскладнішим?
— Працювати доводилося з книжками різних жанрів — і з художньою, і з науково-популярною літературою. Найскладніше, мабуть, було з трилогією «Фундація» американського письменника-фантаста Айзека Азімова. В нього зрозуміла англійська, однак доводилося посушити голову, щоб всі його мовні звороти нормально звучали українською і читач через них не спотикався. Що ж до цікавості, то кожна з книжок по-своєму цікава і чимось захоплює.
Але художня література завжди чіпляє за душу найбільше. Візьмімо, наприклад, роман Джона Стейнбека «Подорожі з Чарлі в пошуках Америки». Далекого 1960-го року цей видатний письменник разом зі своїм пуделем Чарлі вирішив перетнути Сполучені Штати зі сходу на захід, прагнучи побачити рідну країну. Коли перекладав, то важко було не захопитися замальовками тодішніх американських міст, описами тих людей, яких зустрічав у дорозі Стейнбек. Я люблю подорожі, а тут разом з ним вдалося «поїздити» Америкою початку 60-х. Або, наприклад, постапокаліптичний роман британського письменника Джона Віндема «День триффідів». Все людство спостерігає за цікавим природним явищем — метеоритним дощем. На ранок усі, хто спостерігав, прокидаються сліпими. Цим швидко користаються хижі рослини — триффіди, які починають розповзатися по всій землі, полюючи на беззахисних людей. Жменька ж зрячих намагається вистояти у цьому двобої і при цьому залишитися людьми. Цей сюжет вже не один раз приваблював кінематографістів і на сьогодні за мотивами «Дня триффідів» зняті один фільм і два серіали. Таку книгу було важко перекладати суто емоційно, але водночас захоплювало те, як майстерно письменник зобразив поведінку людей у надзвичайній ситуації, показавши, наскільки крихкою є наша цивілізація і як легко її зруйнувати.
— Чи самі ви обираєте, які саме твори перекладати, чи отримуєте замовлення від видавництва?
— І те, й інше. Якщо я відчуваю, що якийсь проект мені не під силу, то я радше чемно відмовлюся, ніж буду мучитися з таким текстом. Буває, що й сам пропоную якусь книжку на переклад видавництву. Але погодяться її видати чи ні — залежить не лише від мене.
На згадку про роботу над книгою Гемінґвея — автограф автора
— Як працювалось над книжкою «Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя»? Чи читали твори Майкла Катакіса раніше і чи допомагало в роботі?
— Це була дуже захоплююча робота, яку запропонувало «Видавництво Старого Лева»! З творами Катакіса я до того не був знайомий і біографію Гемінґвея знав у загальних рисах, тому довелося вивчити його життєпис детальніше. Книжка цікава тим, що автор намагається показати Гемінґвея як людину, а не як культового письменника, використовуючи його численні листи та фотографії. Разом з тим, описуючи його життя, він коротко згадує і про події першої половини ХХ століття, щоб було зрозуміло, в якій атмосфері жив письменник.
Найцікавішими, мабуть, були самі листи Гемінґвея, адже в них він постає ще не редагованим (навіть самим собою, бо свої твори він, як відомо, правив дуже безжально). Всі вони так само живі й емоційні, як і його численні твори. Він захоплено розповідає друзям про своє перше кохання, медсестру Агнес фон Куровскі, з якою познайомився у шпиталі під час Першої світової війни; захоплюється фестивалем у Памплоні (Іспанія), де проходило його улюблене видовище — бій биків, і який дав йому сюжет для роману «І сонце сходить»; обурюється зневажливим ставленням до учасників громадянської війни в Іспанії; зізнається в коханні своїм дружинам, яких було в нього аж чотири.
Зізнається він і в тому, що любить писати листи. «А, ти ж не любиш писати листи. А я люблю, бо це такий класний спосіб відволіктися від роботи і одночасно відчувати, що ти щось зробив», — каже він своєму другові Френсісу Скотту Фіцджеральду у листі від 1 липня 1925 року. Найсумніше було перекладати ті моменти, де йшлося про останні роки його життя — важкі травми, психічний розлад, самогубство. Один з листів, опублікованих у книзі, належить Джону Стейнбеку. Це його відгук на смерть Гемінґвея, в якому той дає йому характеристику, що не може не зачепити за душу: «Він завжди намагався щось довести. А довести ми намагаємося лише те, у чому не впевнені. ...він створив ідеальний образ себе і потім намагався у ньому жити...». І визнаючи його внесок у літературу, каже: «Він справді піклувався про своє безсмертя, ніби не був у ньому впевнений. Але є мало підстав сумніватися у тому, що він його здобув».
— Чи була можливість на Форумі видавців поговорити з Майклом Катакісом і як він відреагував на ваш переклад?
— Дуже тепло подякував. На довге спілкування, на жаль, не було часу, бо на Форумі дуже щільний графік, але я дуже радий, що мені вдалося познайомитися з автором книги і отримати його автограф. Таке нечасто буває в моїй практиці — автори або не приїздять в Україну, або вже давно відійшли в засвіти. Тому навіть така коротенька зустріч теж важлива. Також тішуся з того, що книжка «Ернест Гемінґвей. Артефакти з життя» стала однією з переможниць щорічної книжкової премії Book Forum Best Book Award, отримавши спецвідзнаку від президентки Форуму Олександри Коваль. Це неабияк мотивує!
Фото Катерини Даниліной-Левочко та з сайтів bookforum.ua, starylev.com.ua, marieclaire.ua
