Співачка Анна Ланчева з початком війни стала одною з найактивніших учасниць усіх мирних мітингів в Мелітополі. На власному досвіді спостерігала за тим, як змінюється місто та містяни та описувала все це на сторінці у Facebook. Сьогодні Анна виїхала з міста через загрози власній безпеці. Говорить, вдалося вивезти все найцінніше - котів, українські прапори і піаніно. Проте, не полишає надії повернутися у визволене місто і вже досить скоро!
10 березня. «Головні емоції цих днів»
«Мародерство. Мої перші і, сподіваюся, останні за цю війну сльози до істерики, коли їхала повз і бачила, що робиться з моїм АТБ...Не передати словами.
Потім стрілянина на першій ході.
Літні люди на узбіччі, які аплодували нашій колоні і дякували зі сльозами на очах. Просили не фотографувати їх, бо бояться за своїх дітей.
Діти, які виставляли у вікна патріотичні малюнки і махали нам крізь скло.
Бабуся-сусідка, з якою я постійно сварилася, а зараз заношу їй продукти і вона обіймає мене, притискаючись маленьким, висохлим тілом, і я посміхаюся.
Потім – відчуття спокою, бо ти знову серед "своїх". Так, ми знайомі пару тижнів, але стали дуже близькі.
Найтепліше відчуття сьогодні, просто зараз: лежу і на мені лежать троє котів, заради яких я лишилася в місті і не виїхала. Вони не можуть в транспорті і взагалі, занадто домашні. І, врешті, тут їхній дім. Ми лишилися вдома, щоб вижити. Поки я там мітингую пів дня, мої пухнасті сидять на підвіконні і рахують ворожу техніку, а ввечері все розповідають, заспокоюють муркотінням і уповільнюють час, щоб я виспалась».
25 березня. «Стіна плачу», тільки без надії»
«Наснилося, що біля Айболіту зробили відстійник транспорту для того, щоб кожен міг поплакати. Тобто, їдеш такий по місту, защемило у грудях, звертаєш на Сагайдачного і ревеш там. Така собі «стіна плачу», тільки без надії, а з розпачем.
Мелітополь ще наплачеться, бо замість стояти в обороні обрав стояти в чергах. Бо всі тут «маленькі люди», за яких все вирішили.
Але я кожного дня дякую всім, хто не покинув боротьбу. Ваша робота непомітна (поки) і навряд вам потім роздаватимуть грамоти. Вас мало. Вас, може, сотня на 150 тисяч. Але ви – справжні мелітопольці. Великі».
26 березня. Сподівання
«Ми ж колись перестанемо прокидатися о пів на п'яту і хапатися за телефони?
Сподіваюся».
2 квітня. «В нас ще буде шанс!»
«Вивезла з окупації все цінне: котів, українські прапори і піаніно.
Щ – щастя.
Хто лишився – тримайтеся, будь ласочка. Ще буде шанс, обов'язково! І не один. Знаю, що ви зараз відчуваєте і обіймаю кожного. Особливо тих, хто вже пережив обшуки і терор».
Мелітополь, вірю в вас!
3 квітня. «Дим та пил несвободи»
«Місто ніби в одну мить перетворилося на те, що я бачила в серіалах про 90-ті. Оті часи, коли речі продавали з газет на тротуарах, а в магазинах були порожні полиці. Ви, може, застали цю сторінку історії у свідомому віці і знаєте все з власного досвіду.
Я ніколи не бачила в Мелітополі стільки сміття і бруду. І злих людей стільки не бачила. А тут нас немов загнали у якусь комп'ютерну гру, розроблену росіянами – з поганою графікою і бридкими персонажами. І оці недомірки в зеленій формі на кілька розмірів більше завершували пейзаж дешевої «стрілялки».
Днів за вісім до евакуації ми стояли біля Кіровського базару, де машини вже паркувалися в три ряди. Перші продавали з багажників рибу, овочі, котячий корм, побутову хімію і взагалі все, що раніше можна було спокійно купити в магазині. Інші два ряди машин – покупці в пошуках шампунів, прокладок, хліба і дріжджів.
Звісно ніяких масок. Вже всі в натовпі обмінялись всіма можливими болячками. А ще поскидали маски псевдопатріотизму і показали, чого варті.
Бабка в норковій шапці ідеально вписалася в картинку. Саме такі носили в часи, за якими вона ностальгує. Продавчиня голими руками з відра накладає рибу в чорний пакет, зважує, тими ж руками бере в бабки гроші, ховає в засалений фартух. Я передумала виходити з машини і знімати цей треш. Не хочу лишати це в пам'яті, нехай навіть в пам'яті телефону.
Окремо мародери продають штучний товар, розклавши на картоні награбоване в перші дні: по банці горошку і кукурудзи, пару рулонів туалетного паперу, шкарпетки, сіль, курячу грудку з АТБ, яка вже пожовтіла, фарбу для волосся... Тут все, що встигли винести і не встигли з'їсти.
Від магазинів мало що залишилося. Тепер тільки базари, по яких не можливо ходити без сліз або нападів нудоти. Цигани продають на тротуарі джинси, фермери везуть сюди домашню птицю, напівжива риба майже на землі поруч із мішками редиски і сигаретами. Боже, поверни мене в моє одноманітне життя, яке я ненавиділа до війни!
У весь цей сюр ніби випадково записалася цілком сучасна піцерія, вивіска якої майорить над головами натовпу. Ще печуть, поки є борошно, намагаються рятувати бізнес. Хоч там нема черги...
Не хочу, не хочу це пам'ятати.
А от магазин, куди я спускалася в перші дні за м'ясом, став тим, що не вдасться стерти з пам'яті. Добре, що буквально за пару місяців до війни встигла перевести котів на природну їжу і тепер не мусила бігати містом в пошуках якісного корму. Випадково побачила вивіску «М'ясо» – маркером по шматку коробки – напівпідвал, де пахло копченим оселедцем. На вітринах розморожена вдесяте печінка, курячі шлунки відтінку смерті, дешева варена ковбаса, сметана на розлив і ще якісь «смаколики». Беру котам два шматки печінки і вилітаю з того підвалу, щоб вдихнути повітря.
– А рыбки не желаете? – кричіть продавчиня.
Я в цей момент желаю тільки перемотати назад, прокинутися 23 лютого і, зібравши речі, заїхати далеко звідси.
Артем сідає в машину злий, як дикий пес, протягує мені сирну піцу.
– Їж! Поїдемо ще на Єлену, там візьмемо нормальне м'ясо твоїм котам і моїй корму. І давай швидше, бо той «Форд» знову нас пасе.
Відкриває пачку «елему» з ментолом.
– Сто двадцять гривень за оце лайно!
Злиться. Розумію його. Намагаюся впихнути в себе корку піци і згадати, як воно – жити в мультикультурному, вільному Мелітополі. Коли ще були перші мітинги, втомлювалися і намерзалися за цілий день, не було часу аналізувати. А тепер думки, як павутиння і я не можу з них виплутатися. Тримаю в руці синьо-жовту стрічку, дихаю димом і пилом несвободи. Досі не плачу.
Через кілька днів ми вже будемо планувати виїзд і збирати речі. Але зараз я ще нічого не планую і ще маю надію лишитися».
