Правду кажучи, я довго вчилася любити Мелітополь. Згідно філософії "добре там, де нас нема", я захоплювалася усім, що не-Мелітополь. Десь і повітря чистіше, і вода прозоріша, і сонце яскравіше, і люди талановитіші.
Повертаючись з чергової подорожі, приречено зітхала: знову ця провінція, ями, матюки, недопалки на бруківці. Знову зараз маршрутчик нахамить, знову зараз хтось без черги протиснеться... Все, про що думала, те й отримувала. Не дарма ж мудрі пророчать: на що очі налаштовані, те і здибають.
І так ото я від себе і свого ниття втомилася, що якось облишила геть ту марну справу. Якщо не Магомед, то гора таки. Не маєш іншого міста, вчися любити ось це, не подобаються недопалки - роби щось, аби їх стало менше. Стиснула зуби, відправила меседж у Всесвіт з конкретним запитом: SOS!!!! Потребую термінової допомоги - треба побачити інший Мелітополь!!! і… закохатися в нього.
Дядько Всесвіт вочевидь був у доброму гуморі і на моє прохання прореагував схвально і, я б сказала, щедро. Для початку мене вирішили переконати, що в Мелітополі народжуються, ростуть, одружуються, працюють, часом чубляться, а потім миряться найкращі в світі люди. Почала я зустрічати тих особливих людей у найнесподіваніших місцях. І от сьогодні хочу розповісти про одну унікальну жіночку.
Уявіть собі, цілий рік вона дарує своїм покупцям посмішки і гарний настрій. І в спеку, коли хечуть навіть дерева, і взимку, коли колючий холодний вітер донімає навіть крізь найтепліші хутряні комірці. Для мене це суцільна загадка - як??? Простояти на ногах з 7-ої ранку і до мінімум 17:00, і "ларьок" її стоїть поза базарчиком, просто посеред дороги, тобто отой "людський фактор" у всій красі й можливих проявах проходить через неї щохвилини. Але за 10 років я жодного разу не побачила на її обличчі ознак гніву чи роздратування, байдуже чи вона дві картоплини відпускає бабусі, чи відбирає 10 кг синеньких вибагливій домогосподарці. Але, мабуть, найдивніше це те, що до її ларька можна просто підійти, половити гав і роздивитись що-по-чому, а там сподобався товар чи ні - ваша особиста справа. І так, вона звичайний реалізатор з незвичайною щедрою на доброту душею. Між собою ми її називаємо Мама-Червоної-Шапочки. Не знаю чому, однак саме з таким персонажем у нас асоціюється продавчиня на місцевому базарчику. Персонаж з казки. Я не фотографувала її, не наважилася, бо колись спитавши звідки в неї беруться сили посміхатись у таку спеку у серпні та ще й в кінці робочого дня, отримала відповідь: "Я очень люблю людей, особенно тех, которых мало любят. Вот если приходит хмурый человек, значит, ему досталось мало тепла от родных с утра. И я с удовольствием ему улыбаюсь." Ви ж розумієте, що після такого пояснення не фотографують?
І от нещодавно мені спало на думку організувати такий собі неформальний народний рейтинг "Людина Року". Бо саме такі ні разу не розпіарені "мами-червоних-шапочок" роблять наше життя чистішим, добрішим, вони надихають, вони зціляють, з ними в майбутнє неодмінно віриться!
