З початком окупації України на сході, багато простих тем цілком логічно стали гострими і провокативними. Хочеш наробити шкандалю, напиши, що всі російськомовні – неабиякі редиски, і почнеться соцмережна хіросіма. Цими маніпулятивними важелями, на жаль, користуються не лише ті, кому незалежна Україна поперек горла, але й наче б то свої, місцеві, але все ж посіпаки.
От уже який рік темою із серії «а-вы-не-подеретесь-а-я-не-подстрекатель» є червоний день календаря у травні. Якщо чесно, то змалечку в мене язик не повертається назвати його святом. Моя прабабуся втратила свого чоловіка, коли їй було 29, залишившись із трьома донечками на руках. Молодшій було 3 місяці. Прадіда мого не вбили фашисти, він не підірвався на міні, не потрапив він і під артобстіл, де свої гатять по своїх, бо темрява, бо молоді й недосвідчені, бо війна зненацька «приголубила» кістлявою рукою півсвіту. Мого прадіда застрелив його командир, у спину, майже впритул. Як потім розповіли бабусі, командир хотів пересидіти бій, а прадід сказав «ні» й зібрався рапортувати про саботаж кому треба. Я не звинувачую командира, не беруся, бо точно не мені те робити. Врешті загинули обидва. І мій прадід у віці 30 років, і трохи згодом його одноліток командир. А разом з ними загинули мільйони тих, хто потрапив у м'ясорубку, де ділили світ на території впливу два чудовиська. Моя прабабуся ніколи не святкувала День перемоги, вона в цей день зазвичай тихенько плакала, плакала за своїм Порфирієм та понівеченою жіночою долею. А в селі біля пам'ятника невідомому солдатові щороку звучали пісні, одні й ті ж самі. Терпіти не могла оту, що "дни и ночи у мартеновских печей не смыкала наша Родина очей"... Дратувала вона мене маленьку, і зараз слухати її не можу. Єдина пісня, яка досі резонує в моєму серці, це "Журавлі" Бернеса. Якась вона чесна, сповнена справжнього болю і гіркої правди.
Чи свято 9 травня? Для мене однозначно - ні! Занадто високу ціну заплатила моя родина і країна в цілому за помпезне слово «перемога», бо ті мільйони чоловіків, чиїхось синів, братів, тат, дідусів, чиїми тілами рясніло Дніпро після бою, - це ніби наруга над самим життям, над таїнством народження, над материнськими недоспаними ночами й виспіваними колисковими. Он той, хто мав бути світочем хірургії, а ось цей вчив би третього онука грати у футбол, і той онук одного дня став би найталановитішим гравцем усіх часів, а цей би подмухав на розбите коліно донечки, і вона більше б ніколи не боялася ніяких падінь... Бо татусі – вони такі…
Я не святкую 9 травня, я сумую, згадую прабабусю та її розповіді про село під окупацією німців, про те, як до сусідки повернувся з війни чоловік у 44-ому, а до неї - ні і ніколи, про далекого родича, який пересидів у вітропорах бої, а потім якось став героєм з безліччю медалей...
Тому 9 травня - це день пам'яті про трагічні події нашого світу періоду 1939-1951 (не побоюсь цього подовженого інтервалу, бо маю для нього аргументи після знайомства із справжніми ветеранами). 9 травня, 22 червня, 1 вересня - це числа, які в мене асоціюються з болем і горем, з мільйонами сиріт-безбатченків, тисячами зруйнованих міст, зі страхом, який паралізує усе людське і який позбавив мого прадіда права на життя.
Ця, певно, не дуже популярна моя позиція викличе обурення й гостру реакцію читачів, адже в ній немає ані виражених націоналістичних ідей, ані "спасібодєдузапобєдної" ейфорії. Спробую пояснити чому. Це все гормони, як не крути. Нашому молодшому синові виповнилося цілих три місяці! Це 89 особливих днів, 89 недоспаних ночей, це сотні посмішок малюка, жодну з яких я так і не сфотографувала, бо, мов під гіпнозом, зачаровано ловлю кожну усміхнену мить, це тисячі переживань, коли він плаче, бо йому щось болить, це плани на майбутнє, близьке і далеке, це відчуття польоту щоранку, коли він просипається, відкриває оченята, бачить тебе і посміхається найчарівнішою посмішкою, яку бачив Всесвіт…
І 9-ого травня я згадаю свого прадіда, а ще… подякую українським солдатам, які подарували нашим двом синам мирне місто сьогодні тут і зараз, які щодня ставлять на кін свої світанки, свої прогулянки й рибалки з синами і перші танки на весіллі з донечками, аби ми могли не відчувати страх, який безапеляційно відбиратиме право на життя.
