Поки на вулиці плавиться небо, а екватор поволі наповзає на колись помірний клімат наших широт, напишу-но я про сьогодення, уникаючи критики тогочасся. Принаймні спробую.
Народилася я тоді. Все, що можу згадати з "того" зовнішнього життя, це якісь такі побутові уривки, що, як правило, тлумляться навколо розділів "що ми їли" і "як ми вдягалися". Пам'ятаю два бутильки під сметану, два під молоко, два під сироватку, 8 пакетів з айраном і ящик кефіру з кришками із фольги. То була наша раз на два тижні поїздка у Бердянськ (чомусь ми Мелітополь ігнорували) з атракціоном "черга на 3 години", яку вистоювали мама з бабусею, змінюючи одна одну кожні півгодини. Після молочки завжди йшли до крамниці хозтоварів, але, як правило, місцеві звідтіля вже все вигребли.
А ще пам'ятаю якісь меблево-килимні черги в селі. В крамницю привозили ексклюзивне добро і, щоб селяни не побили один одному фізіономії за комод чи антресоль, то влаштували черги із написаних від руки списків. Оооо, я те прямо бачу — наше прізвище під номером 117. Чому аж так далеко? Бо не встигли мої батьки записатися вчасно: робочий день у школі о 16:40 закінчувався, тому ми були у самій п'ятці того списку. І от коли приходила твоя черга (наша до нас додибала аж на 5-й місяць), то ти просто приходив до крамниці і мусив придбати те, що привезуть у твій законний день. Треба воно тобі чи ні - то суто справа везіння. Наше везіння можна було назвати "халепа" — письмовий стіл-книжка. Один вже стояв у кутку єдиної кімнати — нащо нам ще? Але ми мали винахідливу сусідку, так от їй наш стіл був ну дуже потрібний, адже на свою чергу вона отримала чудернацький незграбний килим. Такий величеееееееезний, молочного кольору з жовтувато-гірчичними плямами-хмизиками. Чому хмизики? Ну от бачили вороняче гніздо? Пташина накуйовдить в одну купу хмиз і листя в стилі шалений гілочковий кубізм і радіє у ньому життю, виводить пташенят, переказує кар-карні плітки сусідам. І от на цьому килимі, куди не кинь оком, скрізь було вмальовано оті хмизові гнізда. Сусідка запропонувала бартер. Так ми спекалися свого стола, а вона врешті звільнила своє житло від багаточисельних воронячих кубелець.
А ще згадую маргаринові кусні на прилавках. Розміром з радянський телик. Продавчиня відрізала від телика великі брикети і обгортала їх спеціальним папером з гігантських рулонів, які стояли прямо на підлозі біля прилавку. Чомусь від тих рулонів мені віяло безвихіддю. Поруч з маргарином завжди сумувало масло. Його чомусь купували в останню чергу.
Зараз часто чую про те, що люди були добріші. Може бути, може бути… Але чомусь мені пригадується відчуття зацькованості й меншовартості, бо випала мені доля народитися у родині, яку презирливо обзивали "канеш-ви-ж-інтЄлігенція". Я була маленька і суть тієї лайки не розуміла. Але комплексувала, дуже. Наче з пекучим тавром ходити — бути дочкою "отих інтЄлігентів". Оце, в принципі, і все, що я можу пригадати про ті часи. Погані чи гарні, веселі чи сумні, але вони — в далекому минулому, і особисто мене це аніскілечки не гнітить.
А тепер поговоримо про сьогодні. Коротко. Я люблю сьогодні. Чи любить "сьогодні" мене? Переконана, у нас — взаємність. Так, зараз не легко. Хоча б розібратися у тому, чи ідентифікуєш ти себе як громадянку світу, чи все ж перш за все ти — українка. А це дуже важливо, повірте. І мова не про або... або, я про те, що ж першочергово. Сьогодні ми не купуємо сметану бутильками, комоди ми можемо придбати за допомогою трьох кліків, не виходячи з хати, і маргарин нарешті піддали анафемі. А ще сьогодні я не відчуваю себе мізерією, бо мені таки випала честь народитися в родині вчителів у четвертому коліні. Сьогодні робочий клас та інтелігенція — це врешті рівнозначні й повноцінні елементи соціуму, здорового соціуму. Сьогодні мені пишеться вільно про те, про що насправді думається. Саме сьогодні я розумію, що власна відповідальність й причетність — це основа зрілої свідомості. А зріла свідомість суспільства в цілому — це запорука розвитку будь-якої держави. Нашу державу з гордістю називаю Україною, хоча зараз вона і хворіє, час від часу переживаючи важкі рецидиви, долаючи ускладнення, отримані внаслідок багаторічної паразитоподібної філософії більшості (себе також маю на увазі). Але ми отримали шанс на повне зцілення і я щаслива від того, скільки ресурсних людей поруч, людей, які вирішили цим шансом скористатися. Ми будуємо своє майбутнє тут і зараз, помиляємося, отримуємо гулі, а часом нестерпний біль, але все ж рухаємося далі. І далі у нас все буде добре. А тоді… Тоді вже відбуло.
