В холі Мелітопольського ліцею-інтернату II-III ступенів учнів та педагогів вже кілька днів зустрічає фотографія з чорною стрічкою – на ній випускник 2017-го року Олександр Скочков у військовій формі.
Олександр Скочков мріяв стати льотчиком
Цей курсант 133-ї групи льотного факультету ХНУВС – один з 26 загиблих в авіатрощі під Чугуєвом Харківської області. Поруч на столі – квіти, а на фліпчарті світлини, на якій хлопець в колі однокласників – красивий, усміхнений і щасливий.
На врученні атестатів
«Тато для Сашка був той чоловік, на якого він орієнтувався»
Вночі 25-го вересня Наталія Устінова – вчителька української мови та літератури, яка була класним керівником Олександра Скочкова у старших класах, так само як і десятки мелітопольців побачила в соцмережах фото палаючого літака. А коли прочитала, що він належить Харківському національному університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, вирішила з’ясувати, чи все гаразд з її учнем, який навчався там на льотчика.
- Відразу написала: «Саша, як справи?», – згадує Мелітополь.City Наталія Олександрівна. – Він не відповів, я зателефонувала, але його номер був «поза зоною», ще раз – короткі гудки. Набирала кілька разів, думала, можливо, зв’язок поганий, чи з телефоном щось сталося, Сашко ж міг і відключити його, адже вже був пізній вечір. Почала шукати новини, звісно, страшно було, думаєш: «Хоч би там його не було». Згодом на якомусь сайті вже з’явився список тих, хто піднімався на борт АН-26 перед останнім вильотом, але ж він не офіційний і без імен, в голові: «А раптом це не він?!». Але страшно, моторошно, бо там же молоді хлопці, їм 18-19 років, для мене це - діти. А якщо ти ще читаєш знайоме прізвище… Я відмовлялася вірити до останнього, та коли вже оприлюднили повні дані, була в шоці: як так, батько загинув, а Саша – так само, виходить? Так не буває! Всі однокласники мені дзвонили, писали, питали, можливо, це неправда, можливо, це не він.
Наталія Олександрівна Устінова – вчителька української мови та літератури, класний керівник Саші Скочкова
- Коли ви в останнє бачились чи розмовляли з Сашком?
- 24-го вересня. Я йшла з роботи після уроків, тут дзвінок: Саша. Ми з ним частіше спілкувались в Інстаграмі, він писав, коли я побачу – відповідаю, або я йому писала перша, по-різному бувало. І телефоном могли говорити довго, так завжди, коли мені випускники мої телефонують. 24-го ми з ним хвилин 40 спілкувались, він мені відразу каже: «Я за вами скучив, хотілося вас почути». Ми згадували шкільні роки, якісь смішні ситуації, як ми фотосесії проводили в 11-м класі, кліп знімали. Саша говорив про те, що так чекає, коли вже закінчить навчання, йому вже хотілося літати, працювати в Мелітополі, бо тут мама, сестра, їм потрібна підтримка. Так він казав, бо відчував відповідальність за них. І завжди, коли хлопець говорив про сестру і про маму, у нього сяяли очі, він дуже їх любив, дуже гарні стосунки в родині були. І татом пишався.
- Він дуже важко пережив його смерть…
- Сашко прийшов до ліцею у 8-й клас, після закінчення учбового року була літня практика, як раз тоді сталася ця страшна трагедія – загинув його батько Ігор Скочков (був штурманом літака ІЛ-76МД, який був збитий бойовиками в небі над Луганськом 14 червня 2014-го року, всі члени екіпажу та 40 десантників не вижили – авт.). По дитині це дуже вдарило, його заспокоював весь клас, бо стосунки в учнів були дуже дружні. Наступного року я стала класним керівником у Сашка, ми могли сидіти з ним один на один, він розповідав про свої переживання, про мрію піти шляхом свого батька і вивчитися якраз-таки на військового льотчика, щоб бути достойним сином свого батька. Бо тато для хлопця – це був той чоловік, на якого він орієнтувався, він був його прикладом. І, незважаючи на те, що Сашкові дійсно на душі було дуже-дуже важко, я це помічала як старша людина, хоча він і намагався цього не показувати, та хлопець не сприймав, щоб його відкрито жаліли. Він хотів, щоб до нього ставилися як до звичайного учня.
І, навіть в класі у когось там поганий настрій був, або якісь свої проблеми – ну, підлітковий вік, він завжди однокласникам допомагав. До нас хтось новенький приходив у клас – він перший підходив, починав знайомитися, розповідав, як ми в класі живемо. А в класі у нас було 32 учні і це була, дійсно, велика родина. Та й сьогодні – я не скажу, що це мої колишні учні, вони всі мої теперішні, забути нікого неможливо. По-перше, бо діти – такі яскраві всі, настільки цікаві особистості, і усі різні, але склався такий пазл, що вони між собою гарно спілкувалися, дуже був дружній клас. І сьогодні ми зустрічаємось, вони приходять постійно в гості, ми спілкуємося з ними в соцмережах, вони мені дзвонять. В принципі, дзвонять в будь-яку пору доби – чесно. Це може бути зранку, це може бути ввечері – щось спитати, просто поговорити. С Сашком так само ми спілкувалися після школи.
«Саша – це людина-посмішка, бо він дуже позитивний хлопець»
Про Сашка Скочкова в ліцеї згадують як про позитивного і активного учня, він не тільки добре вчився, готуючись до вступу до військового вишу, але й брав участь в позакласних заходах. Зокрема, на всі святі приходив з саксофоном, грі на якому вчився в Мелітопольській музичній школі №1.
Сашко - це людина-посмішка
- Сашко дуже любив інформатику, при цьому і вірші гарно на пам’ять читав, - наводить приклад уподобань випускника Наталія Устінова. – Якось я була присутня на відкритому уроці з англійської мови, на якому діти виконували різні завдання, Сашко прекрасно тоді виступав, дуже старався. І фізкультурі він увагу приділяв, бо йому потрібно було бути добре фізично підготовленим, щоб вчитися на льотчика.
- А чи не було в нього якоїсь образи на державу, армію через втрату батька? Можливо, він думав про іншу професію?
- Ніколи такого я від нього не чула, ніколи! Я розумію, що мабуть дома про це і говорили, але Саша був настільки впевнений в тому, ким хоче стати, що інших варіантів у нього не було, тільки поступати на льотчика. До речі, ніхто більше з класу не обрав собі військову спеціальність, хтось на IT-технології пішов вчитися, хтось на менеджера, вчителя, інші професії, Сашко єдиний такий собі напрямок обрав. І після школи він підтримував стосунки з однокласниками, коли приїжджав у відпустку в Мелітополь, дзвонив тим, хто в місті, вони зустрічались. Спілкувався з друзями, які навчалися в інших містах. Якщо ви будете питати тих дітей, які його знали, вони всі, як один, скажуть, що Саша – це людина-посмішка, бо він дуже позитивний хлопець. Він запам’ятався тим, що він завжди підтримає, що це надійний друг, ти не будеш навіть просити про допомогу, він її сам запропонує. І дівчатам завжди компліменти робив, скаже: «Ой, як ти гарно виглядаєш», і їм приємно, вони розквітають. Чесно кажучи, я не можу говорити про Сашка в минулому часі, не сприймаю цього. У мене досі в голові його голос, згадую, які він приходив в школу в гості. Чесно, тільки зараз змогла про нього заговорити, бо до того, сльози текли, починалась істерика.
- Ми не могли повірити в те, що сталося, - каже директор ліцею Тамара Кондрашова
- Тільки ось фотографії, де всі діти разом, вони посміхаються, життєрадісні, і тут така звістка, - додає директор ліцею Тамара Кондрашова. – Ми не могли повірити. Згадуємо той страшний 2014-й рік, який разом переживали з Сашком, тому що дитина була в страшній депресії, але ніхто не очікував, що будуть отак розгоратися події. Хоч і кажуть, що двічі в одне місце снаряд не влучає, та сталося по-іншому. Я того дня була в Запоріжжі на Першому Жіночому Форумі і там Ада Роговцева читала вірш свого сина «Як мені пережити ту мить, коли не стане мами?». І слухаємо, а мороз по шкірі, бо вона додає, шо «я пережила свого сина, я ховала свою дитину». Ми ввечері повертаємось додому, і тут така новина про Сашка Скочкова. Це був жах! Як пережити це його мамі? Ми до останнього вірили, що Сашко серед живих. Молилися і всіх закликали це робити. З опіками, з переломами, аби тільки живий. Але, на жаль, Сашко не серед нас.
Ось вони - гарні хлопці, що стали ангелами
Фото Ирины Левченко и из архива Натальи Устиновой
