Мереживо слів: мелітопольцям розповіли, чи легко бути письменником в Україні

Поделиться в Facebook Написать в Twitter
  • 02.05.2019 00:55
  • 0
Медиакит сайта/Цены на рекламу

24 квітня в нашому місті побували письменники Вікторія Амеліна та Павло Вольвач, які в рамках проекту «Мереживо», організованого Українським осередком Міжнародного ПЕН-клубу за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження», відвідують районні центри нашої країни. В Мелітополі вони провели зустрічі в МДПУ ім. Б. Хмельницького та в краєзнавчому музеї, де обговорювали питання розвитку літератури в нашій країні, проблеми творчості та освіти молоді.

Афіша зустрічі

Проект «Мереживо» покликаний сприяти підвищенню обізнаності жителів невеликих міст щодо нової української літератури, підіймати престиж читання та скоротити розрив між великим містом і малими містечками в тому, що стосується культури. MLTPL.City також поспілкувався з шановними гостями.

- Скільки ви вже об’їздили міст? Кудись ще поїдете?

Павло Вольвач: - Куратор PEN-центру Анастасія Левкова об’їздила з різними авторами кілька областей. А ми – ще тільки два міста на Запорожжі – Бердянськ і Мелітополь. Якщо запросять іще кудись – поїдемо із задоволенням.

Павло Вольвач

- Чому ви погодились на цей проект?

Павло Вольвач: - Я люблю подорожувати. До того ж я родом з Запоріжжя. Зайвий раз ступити на перон у Запоріжжі, побачити Калантирівку, Шевченківський…

- І як вам Запоріжжя?

Павло Вольвач: - Нормально. В Мелітополі я був ще, дійсно, при «совку». Це ж теж мала батьківщина. Я себе відчуваю тут вдома, щось є рідне. Для мене Мелітополь — це ще й Олег Гончаренко, якого я шаную і поважаю. Він також символ Мелітополя, загальноукраїнська постать.

Вікторія Амеліна

Вікторія Амеліна: - Я не дуже відділяю цей проект «Мереживо» від інших поїздок. Взагалі, останні півтора року після виходу мого роману «Дім для Дома» я провела в поїздках. Насправді, для мене важливо їздити Україною. Зокрема тому, що я не хочу бути тільки львівською письменницею. Я українська письменниця, і для того, щоб писати про Україну, мені потрібно бачити людей і слухати людей, бачити інші міста.

- Павле, ви закінчили філфак, відділення журналістики. Наскільки це допомагає в письменництві?

Павло Вольвач: - Кажуть, що журналістика погано впливає на прозу. Звичайно, задіяні різні групи «м’язів» у журналістиці і в прозі, але, якщо людина відчуває слово, чітко відрізняє стилістичні напрямки, потоки… Журналістика мене навчила виділяти головне з події, відповідати на три головні питання «Що? Де? Коли?» і писати стисло. Бо ганяли редактори, змушували вкладатися в необхідний час. Також навчила цікавості до подій і до людей.

- Ви працюєте журналістом. Ви ведете програму. Коли ви встигаєте писати?

Павло Вольвач: - Не встигаю. Я вдячний своїй професії, але, якщо б я міг нічим не займатися, тільки писати, ходити, як Пушкін, алеєю, збивати тростиною якісь рослини, то я б тільки цим і займався. А оскільки треба заробляти гроші, то я займаюсь журналістикою, і ось у цьому журналістика, звичайно, заважає творчості – прозі, поезії.

- Час забирає?

Павло Вольвач: - Звичайно, час. Навіть не енергію, а час. Так би ходив, валяв дурня… Як казав мені Микола Вінграновський, лежачи у себе на дивані: «Павле, а ви знаєте, що таке талант? Талант – це є лінь. І я в цьому чемпіон». Микола Вінграновський – це геніальний український поет, і я вважаю його одним з найбільших поетів другої половини 20 століття. 26 травня буде 15 років, як він відійшов за вічну межу.

В МДПУ ім Б. Хмельницького філологи багато питань надавали щодо творчості і проблем письменництва в Україні
В МДПУ ім Б. Хмельницького філологи багато питань надавали щодо творчості і проблем письменництва в Україні
В МДПУ ім Б. Хмельницького філологи багато питань надавали щодо творчості і проблем письменництва в Україні
 

- Вікторіє, ви писали свій перший роман, коли у вас була маленька дитина. Звідки брали час?

Вікторія Амеліна: - Цього питання не почув би письменник-чоловік. Але це питання, яке чують жінки. Секрет полягає в тому, що мій чоловік є добрим партнером для мене. Він допомагає мені, і тому я маю можливість працювати, ми разом виховуємо сина. 

- Це дуже добре, бо жінки залежні від того, з ким і як вони живуть. Важко одночасно чистити картоплю і замислюватись на філософські питання.

Вікторія Амеліна: - Так, я закликаю жінок обирати тих чоловіків, які збираються разом з вами чистити картоплю.

В МДПУ ім Б. Хмельницького філологи багато питань надавали щодо творчості і проблем письменництва в Україні
В МДПУ ім Б. Хмельницького філологи багато питань надавали щодо творчості і проблем письменництва в Україні
 

- Павле, ви розповідали в одному інтерв’ю, що була така ідея запросити героїв роману «Кляса» на прес-конференцію. Ви не боялися, що вони обуряться, коли прочитають про себе, і щось їм не сподобається?

Павло Вольвач: - Ні, не боявся. Бо ця єсєнинська формула «Оттого и дороги мне люди, что живут со мною на земле» для мене - не порожній звук. Ці люди мені дорогі. Я нікого не прикрашав. Не було й такого – поквитатися. Я можу всім дивитися в очі спокійно. Ну, кілька людей самі образились, я не мав на меті їх образити. Після другого роману дехто переходив на інший бік вулиці. Але всім не догодиш.

- Вікторіє, чи був у героя вашого роману «Синдром листопада» інший шлях? Чи міг він лишитися відкритим, співчутливим, якщо він виріс у дитячому будинку, пройшов крізь дев’яності? Що він міг зробити зі своїм даром у такому середовищі?

Вікторія Амеліна: - Є чесна відповідь, яку я дуже люблю. Я не знаю. Мені, до речі, здається, що в нашому суспільстві люди не вміють і не цінують здатність говорити «я не знаю». Якщо людина відмовляється вимовляти цю фразу, це означає, що людина готова брехати. Я дуже хотіла б, щоб і наші політики, зокрема, чесно говорили «я не знаю».

Я не знаю, тому що це складне питання співчуття, тому що цей дар емпатії в мого героя вигаданий, але, насправді, до якої межі ми можемо себе роздавати і співчувати – це відкрите питання. І зараз я в своєму оточенні бачу волонтерів, які віддавали себе фонду чи переселенцям, чи людям на окупованій території і продовжують це робити. Але є люди, які все ж таки вимушені були зупинитися, тому що це важко. І кожен, мабуть, для себе ці межі співпереживання, межі між собою й іншими має визначити сам. Чого я не люблю – це ось такого дитячого егоїзму, коли є тільки я.

Вікторія Амеліна та Павло Вольвач в краєзнавчому музеї поділилися своєю творчістю
Вікторія Амеліна та Павло Вольвач в краєзнавчому музеї поділилися своєю творчістю
 

- Ще щодо героїв ваших романів. Вікторіє, в героя вашого першого роману був надзвичайний дар, в другому оповідачем є пес. Ви десь казали, що намагаєтесь уникати фантастичності…

Вікторія Амеліна: - Я вже казала, що я часом відчуваюся не творцем, а археологом. Тобто мені видається, що ось книжка вже десь є, і я маю її вийняти звідкись не пошкодивши, як давньогрецьку статую. Часом я бачу, що я щось пошкодила, або мені тільки здалося, що це щось цінне. Тоді я припиняю писати. Але мені здається, що я не зупиняю себе. Тобто, якщо буде фантастичний елемент, нехай він буде.

- Отже, ви не обмежуєте себе жанровими рамками?

Вікторія Амеліна: - Ні, власне, я не обмежую. Я намагаюся взаємодіяти зі світом за допомогою літератури, як фільтр, пропускати через себе реальність, і я не намагаюся вписатися в якийсь формат.

Павло Вольвач: - Мені не цікаво писати про те, чого не знаєш, сам не пройшов. Не обов’язково самому сидіти в тюрмі чи ходити в упряжці на Полярне коло. Принаймні, ти спілкувався з цими людьми, пропустив інформацію через власні нерви, через призму власного досвіду.

​ ​

- Тобто, ваші романи автобіографічні?

Павло Вольвач: - Безумовно, автобіографічні. Я вважаю, що кожен справжній роман – автобіографічний. А поділяю я літературу на справжню і несправжню дуже просто - за формулою Генрі Міллера: живий роман, жива книжка чи не жива?

- Що означає  для вас «жива книжка»?

Павло Вольвач: - Фальш чи брехня, цікаво чи не цікаво. Ну, цікаво можна накрутити всілякі фентезі. Я не є прихильником фентезі. Йдеться про те, щоб було якісно написано. Мені цікаво, щоб це був стиль, фах.

- Вікторіє, а що ви зараз читаєте?

Вікторія Амеліна: - Книгу Кормака Маккарті «Дорога».

Гості зізналися, що їм дуже сподобався мелітопольський музей сучасним підходом та новаторськими ідеями

- Що вважаєте зараз цікавим в українській літературі? Що можете порекомендувати?

Вікторія Амеліна: - Я назву Таню Малярчук, Остапа Сливинського, Катерину Калитко, Сергія Жадана. Хочеться назвати і українських російськомовних авторів — Володимир Рафеєнко, Олена Стяжкіна, вихідці з Донецька, Андрій Курков.

- А з дитячої літератури? Ваш син вже читає сам?

Вікторія Амеліна: - Так, він читає вже сам і не завжди вибирає ті книжки, які я хотіла б, щоб він обрав. Але я до цього ставлюся з легкістю. Мені все ж таки видається, що це прекрасно, що він сам читає, що для нього це таке справжнє задоволення. Йому зараз майже 8 років. Ми ніяк не могли зробити так, щоб читання стало його хобі, але зараз я можу дати пораду іншим.

- У багатьох зараз це проблема, що діти не хочуть читати книжки.

Вікторія Амеліна: - Так ось, поки ми самі для себе читали з електронних читалок, з телефонів, то він на це не реагував. Ми повернулися до читання паперових книжок. І коли він побачив, що у вихідний мама сидить із книжкою і тато сидить із книжкою, він просто взяв книжку, сів між нами і став читати. Бо діти повторюють те, що ми робимо. І найкращий спосіб привчити дитину до книжки – це, звісно, по-перше, поки він не вміє читати, читати хоч 20 хвилин на день. А потім дитина має бачити вас із книжкою. Моя дитина не має гаджетів, син не має доступу до комп'ютера. Звісно, коли йому щось задають у школі, то він виконує. Ми йому для цього даємо планшет. В нього немає, насправді, альтернативи. І коли йому нудно, він або вчиться грати на гітарі, або йде збирати лего чи читати книжку.

- Вікторіє, а як ви написали дитячу книжку?

Вікторія Амеліна: - Я розповідала історії синові, і одна з цих історій здалася мені доброю. Ми почали разом додумувати якісь смішні деталі. І, наприклад, там у мене головний герой міркує, хто ж він такий. Зараз в Україні актуальне питання ідентичності. Хтось (це ім’я головного героя книжки Вікторії Амеліної «Хтось, Або Водяне Серце»), який живе в акваріумі, теж намагається з’ясувати, хто він. В нього виникають певні версії. Він думає: «Може, я водорість, а, може, я крокодил». Ясно, що мій син в цей момент сміявся і сказав: «А, може, - бегемот!». І в книжці є ця версія про бегемота – це доля співавторства мого, на той час, чотирирічного сина.

Павло Вольвач назвав присутнього на зустрічі Олега Гончаренко (на фото - справа) одним з символів Мелітополя

- Павле, ви пишете також вірші. Якщо була б можливість вибирати - працювати в журналістиці чи писати, то вибрали б письменництво. А якщо б довелося вибирати між  віршами і прозою?

Павло Вольвач: - Важко відповісти. Я нічого не робив через силу. Коли вірші не писалися, я не непритомнів, не втрачав пульс, не ставав навшпиньки. Не пишеться – значить, не пишеться. І якщо вже зовсім до вашого запитання… Поезія – це діагноз. І це, все-таки, прерогатива молодих. Поезія – це емоція. То за фактом я зупинився на прозі, бо вона дає більше можливостей розповісти про досвід, про час, про боротьбу, про буття свідком доби. Але дай Бог, щоб мені вибирати не доводилось, щоб вірші писалися, бо щось у цьому є. Вірші – це молодість.

- А є у вас вже ідеї наступної книжки?

Павло Вольвач: - В голові щось крутиться, але фактично я не можу сказати, що написав хоч один рядок. Але і всі попередні так писалися. Ти, може, цього й не помічаєш, але якийсь туман навколо тебе насувається, ущільнюється, ти відчуваєш вже роман десь в пучках – лишається тільки сісти і його написати.

Вікторія Амеліна: - Так, у мене завжди навіть забагато ідей. І ще більше їх виникає, коли я подорожую. Увага перемикається з одного міста на інше. Завжди здається, що ось у цьому місті я б лишилася, а про це місто я б написала роман. Але треба мені вже зупинитися і над однією зі своїх ідей продовжити працювати по кілька годин на день.

Насправді, для письменника важливо не тільки натхнення, а важлива дисципліна і праця.

Анастасія Левкова, Вікторія Амеліна та Павло Вольвач у МДПУ ім. Б. Хмельницького

- Вікторіє, на зустрічі в університеті ви казали, що в Україні письменникові важко, бо в нас літературний процес ще не в тому стані, як в Європі чи Америці. А як письменнику взагалі пробитися? Що треба зробити?

Вікторія Амеліна: - Є добрі літературні конкурси в Україні. Їх є, насправді, достатньо. Тут можна назвати, якщо це поезія, конкурс «Смолоскип». Якщо це проза, то, мабуть, «Коронація слова». Хоча це конкурс більш зорієнтований на масову літературу. То, якщо ви раптом автор авангардної прози, то, напевно, «Коронація» її не оцінить, і треба таки йти напряму до видавництв. Але, скажу вам, що з прозою, може, й не потрібно ніяких конкурсів. Якщо це добра книжка, то вона знайде своє видавництво, тому що не так багато добрих прозових книжок. Тому що для написання прози потрібен час, можливість зосередитися. В українців, переважно, немає фінансового ресурсу, щоб лишити роботу і зосередитися на цьому. Важко буде все одно, оскільки в літературі переважно немає великих заробітків. Але і в багатьох інших сферах їх немає. Просто в будь-якому разі не треба йти в літературу заради грошей.

Фото Вікторії Місяк та Юлії Іванової

Комментарии:

Последние новости