Мелітополь - місто інтеркультурне. Тут проживають представники багатьох народностей. Одна з них - караїми, які активно переселялися до Мелітополя в середині 19 століття.
Пов’язано це було з Кримською війною 1853-56 років, а також з тими пільгами, що надавалися Російською імперією населенню цього молодого міста. Пільги особливо приваблювали караїмів, серед яких було багато купців. Але і пізніше наше місто було привабливим для цього народу.
Взагалі караїми відіграли велику роль у розвитку та історії Мелітополя, були активними громадянами. Ілля Стамболі побудував у місті театр і був знаним меценатом. Торговельний дім Мінаша займався торгівлею промисловими товарами і був представником автомобільної фірми «Бенц і Co» в нашому регіоні. Уродженець Мелітополя караїм Йосип Танатар став вченим-геологом всесвітнього рівня, заснував наукову рудну школу, був фундатором кафедри геології та розвідки родовищ корисних копалин Національного гірничого університету, доктором геолого-мінералогічних наук. Багато старовинних будівель нижньої частини міста були побудовані саме караїмами. До того ж караїми завжди займалися садівництвом, робили військову кар’єру і брали участь у громадському житті міста. При цьому на межі ХІХ та ХХ століть караїми становили майже 3 % населення міста (969 чол.) і були третьою за чисельністю релігійною конфесією.
Софія Гельївна Ялпачик - старійшина караїмської громади Мелітополя
Мелітополь.Сіty зустрівся зі старійшиною караїмської громади міста, щоб розпитати, за яких обставин її сім’я потрапила сюди, і з якими труднощами стикаються караїми.
Батьки Софії Гельївни Ялпачик народилися не на Запоріжжі. Сім’я батька була багатодітною і добре відомою в Бахчисараї, і Гелій Ялпачик був останньою, одинадцятою дитиною. Голова сім’ї спочатку працював прикажчиком в мануфактурному магазині, а потім разом з братами відкрив свій магазин. При цьому вони завжди допомагали біднішим за них родичам. Також в активі сім'ї були фруктові сади та виноградники.
Родина Ялпачик (в центрі - маленький Гелій Ялпачик), 1908 рік
Коли до Бахчисараю прийшла революція, а потім і розкуркулення, сім’ї Ялпачик треба було залишити свою домівку, щоб не опинитися хтозна-де і не втратити не лише майно. Тому дідусь Софії Ялпачик з дружиною, двома синами та двома доньками поїхав до Євпаторії. А інші три сини - Ілля, Єфим та Гелій, переїхали до Мелітополя, де на той час вже була велика караїмська громада. Відбулося це на початку 30-х років XX століття.
Родина Катик, 1932 рік. У верхньому рядку в центрі - брати Ялпачик
Гелій Ялпачик, якому тоді виповнилося 20 років, був за фахом будівельник. Він пішов працювати в Мелітополі за цією спеціальністю, а його брати знайшли роботу на моторному заводі. Жили вони в караїмській родині батьків Тетяни Тихонової (Катик).
Коли в Мелітополі почав свою роботу ВТНЗ ім. ОДПУ (нині ТДАТУ ім. Д. Моторного), Гелій став його студентом і отримав диплом інженера у складі першого випуску вишу. По свою майбутню дружину він їздив аж до самого Новоросійська, де вона мешкала зі своєю сім’єю, і в 1937 році в Мелітополі в них народилася донька Софія.
Перший випуск Мелітопольського ВТНЗ
- Софіє Гліївно, а куди поділися інші сини з родини Ялпачик?
- Двоє померли в дитинстві. Один брат поїхав до Москви, а один загинув під час громадянської війни. В Євпаторії найстарший брат Ялпачик, який був учителем і працював у туберкульозному дитячому санаторії, загинув після радянського Євпаторійського десанту 1942 року, коли в покарання німці розстрілювали місцеве населення. Другий брат зник безвісти в Другу світову війну. Дідусь з двома своїми доньками з Євпаторії після смерті бабусі також переїхав до Мелітополя.
Гелій Ялпачик на початок війни був хворим на туберкульоз і тому залишився з сім’єю. Вони не змогли евакуюватися через народження другої дитини, тому переїхали в Якимівку. З братів-близнюків, Єфима та Іллі, один пішов на війну, а другий теж залишився, бо працював на моторному заводі і мав броню. Єфим потрапив у полон на самому початку війни. Він зустрів там свою майбутню дружину, але подолав багато випробувань, щоб повернутися і довести, що був полонений не зі своєї волі.
Слід зазначити, що сім’я Софії Геліївни, як і всі караїми, переживала разом зі своєю Батьківщиною все, що випало на її долю. Але були, звісно, і свої відмінності.
- Як почувалися караїми в Мелітополі, Софіє Геліївно?
- Дуже добре. Вони будували, торгували, були дуже підприємливі, і серед них не було бідних.
- Зовсім?
- Караїми жили за таким законом: бідняк — сором багатіїв. Вони завжди були дружними, їх було мало і вони допомагали один одному.
- А чому після революції та громадянської війни кількість караїмів у нашому місті зменшилась майже вдвічі?
- Коли Крим приєднали до Російської імперії, представники деяких націй поїхали звідти, добровільно або примусово. Караїми залишилися в Криму. Як нечисленну націю, їх звільнили від військового обов’язку, дозволили називати дітей слов’янськими іменами, вчитися у навчальних закладах та ін. Караїми вважали престижним навчати дітей, і серед них було багато освічених і заповзятливих людей. В Криму вони розводили овець, коней, займалися виноградарством, садівництвом, вирощували тютюн. В них були тютюнові фабрики і найкращі коні. Крім того, караїми були вправними воїнами і в Криму, і в Литві, і в Україні. На початку ХХ століття в Російській імперії серед 12 тисяч караїмів було 12 мільйонерів і багато офіцерів. Тому вони вимушені були емігрувати, щоб не загинути. В Мелітополі емігрували Стамболі, родина Мінашів. Вони їхали в Туреччину, Францію, інші країни.
За цим підручником юні караїми вивчають мову свого народу
- До євреїв у Російській імперії часто ставилися упереджено. Це якось позначалося на караїмах? Адже багато хто ототожнює ці дві нації. Існує гіпотеза про походження караїмів від євреїв.
- Ні. Я вважаю, що ставлення до євреїв було несправедливим, але в будь-якому разі на караїмах це не позначалося. До караїмів завжди ставилися дуже добре, і караїмських погромів ніколи не було. Ми з усіма дружили і були дуже толерантними до інших націй та іншої віри. Звісно, намагалися зберегти свою націю. Через це дуже часто були між собою в родинних зв’язках, що не було добре для генетики. Тому вже на початку Другої світової війни в караїмів було багато змішаних шлюбів з українцями, росіянами, татарами, євреями та іншими націями. В деяких населених пунктах, де караїми не встигли довести самостійність своєї нації і її походження, їх розстрілювали під час війни фашисти або депортувала радянська влада. Іноді, що ще важче, розділяли сім’ї за національною ознакою.
- Дуже скоротилася кількість караїмів під час Другої світової війни. Але ж у післявоєнні роки караїмська громада відновилася?
- У післявоєнні роки «чистих» караїмських шлюбів залишилось дуже мало. Були здебільшого змішані сім’ї. А в караїмів вважають, що ти караїм, якщо в тебе караїми і батько, і мати. Та й навіть, якщо не брати це до уваги, нерідко в СРСР дітей у змішаних шлюбах записували не караїмами, а українцями, росіянами. А щодо релігії, то в СРСР був атеїзм. Хоча до війни ще були в Мелітополі караїмська кенаса і мідраш (школа), що розташовувався поряд з сучасною будівлею редакції «Мелітопольських відомостей». Та в радянські часи релігійність не схвалювалася і не заохочувалась. Але все ж таки караїми намагалися підтримувати зв’язок, дбайливо зберігали свою культуру, мову, традиції, відзначали разом національні свята. А в грудні 1991 року офіційно об’єдналися в національно-культурне караїмське товариство “Джамаат», на чолі якого протягом 20 років була Тетяна Тихонова (Катик).
- А які зараз є труднощі і проблеми в караїмів?
- Ми дуже раді, що отримали статус корінного народу. Мелітопольські караїми Михайло Арабаджі і Юрій Макаров (за матір'ю Арабаджі) збудували комплекс - караїмський культурний центр «Кале» - на розі проспекту Б. Хмельницького та вулиці Героїв України, який став центром караїмської громади. Ми дуже хотіли, щоб у нас була своя кенаса, але в Мелітополі немає священика-газзана, та й віруючих залишилось дуже мало. Чистокровних караїмів у Мелітополі зараз взагалі залишилось троє: я (84 роки), мій рідний брат Сергій Ялпачик (79 років) і Ольга Манана (73 роки). Раніше мелітопольські караїми відвідували кенасу в Криму. Тому частину приміщення комплексу вирішили відвести під інтеркультурний музей. Але ситуація змінилась за останні роки. Шлях до Криму закритий. В Україні залишилася єдина діюча кенаса — в Харкові. Раніше в інтеркультурному центрі «Кале» було багато заходів і відвідувачів. Зараз в карантинні часи комплекс має мало прибутку, але багато податків та витрат. Цей комплекс має значення не тільки для караїмської громади. Він є центром інтеркультурного життя міста. Тому потребує уваги та підтримки. В 2009 році при громаді був створений караїмський фольклорний ансамбль «Джамаат». Він унікальний, єдиний караїмський ансамбль в Україні. Перший склад ансамблю — це були діти з караїмських сімей. Зараз ці діти виросли, частина їх роз’їхалася. Кількість членів ансамблю критично зменшилася. Тому громада вирішила брати до колективу дітей інших національностей. Музичний керівник Наталя Анатоліївна Пруденко допомогла нам зібрати новий склад. Я допомагаю їм перекласти і правильно вимовляти караїмські слова. До роботи в ансамблі ми долучаємо інших фахових спеціалістів з музичної школи та коледжу культури і мистецтв. Але ми не можемо їм віддячити, бо в нас недостатньо ресурсів. Ансамбль має всього дві зміни костюмів, які шилися 10 та 7 років тому. Ми видали книжку караїмською мовою для дітей за допомогою міського відділу культури. В сучасних умовах треба видати ще аудіокнигу і уроки караїмської онлайн, але для цього нам потрібна методична та фінансова допомога. Спроможні члени громади намагаються допомагати, але цього не вистачає. Тому ми дуже просимо звернути увагу на наш дуже активний, хоч і малочисельний, народ, який завжди захищав та розвивав нашу Батьківщину.
Матеріал підготовлено в рамках І Всеукраїнського конкурсу медіа-ініціатив «Рівні та вільні» за підтримки Центру громадянських свобод.
Фото надане національно-культурним караїмським товариством «Джамаат» та Діляри Кудусової.
