Одним з перших росіяни прийшли в Мелітополь, вже 24 лютого тут були російські військові – мирні мешканці просиналися у вільному українському місті, а засинали вже в окупації. Більшість так і не змогли з цим примиритися. Спочатку щодня виходили на мирні проукраїнськи мітинги. Потім, коли розпочалися масові арешти та викрадення активістів, перейшли до таємного, але незламного спротиву. Мелітопольський Рух опору діє попри тиск, залякування та погрози, а українських партизанів бояться російські військові та колаборанти серед місцевих.
Редакція Мелітополь.City зібрала розповіді людей про життя окупованого міста.
Вчителька Олена Заменягре: про безпеку, ворожу армію та відсутність прав і свобод
«Мене часто питають мої друзі про безпеку. Чи я у безпеці? Важко сказати наскільки можна бути у безпеці в окупованому місті Мелітополі. Хочу розказати як живе або виживає наше місто.
Звісно не працюю. Тільки чергуємо в школі, щоб там був порядок і дітям було куди повернутися. Я дуже люблю свою школу — місце сили, радості, пізнання. Зараз нас примушуючи обирати: співпраця з окупантами та порушення закону про колаборацію чи безробіття і виїзд.
Більшість людей втратили роботу, бізнес.
Мітинги заборонені. В місті зникають люди, громадські діячі, держслужбовці, працівники ЗМІ. Деяких відпустили, але в місто люди не повертаються. Пряма загроза життю.
Наше красиве місто зараз брудне, дороги розбиті ворожою технікою, яка щодня йде через місто. Дуже багато військових. Вони захопили всі стратегічні об'єкти. Наш будинок культури. Там тепер нова влада. Ідеш містом і бачив скрізь окупантів. У парку відпочинку тільки російські пісні. Ходять маршрутки. Постійно чути вибухи. Є пошкоджені дома. Люди залишились без домівок. Багато виїхали, багато залишилось. Дуже боляче залишати рідні домівки, близьких і друзів, собак і котів.
Окупація - це тиск, знищення тебе як особистості, позбавлення права голосу. Це відсутність прав і свобод. Але в словнику росіян немає таких слів. Тому вони прийшли в Україну».
«Час ніби зупинився»
Дуже часто у постах та коментарях можна відчути жаль за вільною Україною.
«Міста і містечка, опалені війною, страждають і кровоточать по-своєму. Ті, хто опинився на лінії фронту - здригається від ударів, героїчно встаючи після кожного. Є величезні криваві рани, такі як Маріуполь. Коли біль такий, що здається його не витримати. Він десь за межею будь-яких уявлень про добро та зло. Його не можна ні осягнути, ні навіть зануритися в нього повністю, бо розумієш - не випливеш. А є міста, які задихаються в окупації. Це коли тихо. Але ця тиша смертельна. Коли нічим дихати. Коли просинаєшся вранці ніби придавлений десятитонною плитою. Це як повільна смерть, коли все менше і менше кисню. І не можеш вдихнути на повні груди. Кисень перекрили, його обмаль. І ти або терпиш, або не витримуєш і тікаєш. Навіть туди де голосно. Але можна дихати вільно».
«Руки не підійматися ні на що, все робиш на автоматі. Час ніби зупинився. Здається, що це сон, важкий нічний кошмар і ось ти прокинешся і зрозумієш, що це дійсно був сон. Коли ж ми прокинемося?»
«Життя напівживої людини... І наче щось робиш, приймаєш рішення, біжиш, щоб позбавити себе цього постійного душевного дискомфорту, а легше не стає... Перечекаємо, ми – сильні».
«Бездіяльність гірше смерті», або Розквіт волонтерського руху
Тим часом у Мелітополі з’являється все більше волонтерів, які чи не щодня ризикують, прориваючись до Запоріжжя за ліками, продуктами, необхідною гуманітаркою. На вагу золота зараз у місті найпростіші ліки, дитячі суміші, памперси, не кажучи про препарати, від яких залежить життя. Наприклад, тільки завдяки волонтерам сотні людей отримують необхідний L-тироксин.
«Бездіяльність для українця зараз — гірше смерті!», - написав відомий волонтер Валерий Газаев.
«Відкрили гуманітарний штаб, — додав нещодавно волонтер Данило Єнін. — Сказати, що людей було багато, ні сказати нічого! Остання людина в черзі була під номером 470! Хлопці не розраховували на таку кількість людей, і змогли видати лише 236 продуктових наборів (крупи, хліб, картопля, цибуля, морква, макарони). Але всі хто не зміг отримати сьогодні допомогу, отримають її за адресами, які вони надали! Працюємо далі! Дякуємо всім, хто допомагає!»
І попри шалений тиск та засилля радянської символіки, все більше мешканців Мелітополя та мелітопольської громади відчувають себе українцями.
«Є цікава тенденція: в останній час переважна більшість повідомлень від мешканців нашого російськомовного регіону - гарною українською мовою, - пише Марина Логінова з Кирилівки. - Тобто за неповні три місяці війни російськомовні громадяни перейшли на українську. Я мовчу про інші прояви усвідомлення національної ідентичності, яке тільки набирає обертів. Хіба цього бажали наші сусіди? Але отримали саме це»
Тетяна Кумок наново закохалася у рідне місто
«Я закохалася у городян у березні. Якби не війна, я б і не дізналася скільки у Мелітополі сильних, світлих, розумних та заповзятливих людей», — написала Тетяна, відома блогерка, а тепер і волонтерка.
Неймовірних жителів міста, вона побачила на мітингах, познайомилася з ними у Фонді та бачу на вулицях міста зараз (навіть не треба говорити — по одному погляду та посмішці бачиш, хто за Україну!).
«Місто – це ті, хто думає: «Що я можу зробити, щоб урятувати свій світ?» і робить. Це люди, які не побоялися небезпеки, щоби сказати що думають. Це люди, які не виходили на мітинги, бо робили щось важливе. Люди, які поїхали, щоб зробити більше. Люди, які залишилися, щоб допомогти тим, кому складно», — пише Тетяна.
Як живуть інші окуповані міста України
Генічеськ
Зранку 24 лютого ведуть відлік окупації жителі Генічеську Херсонської області. Дехто виїхав на підконтрольну Україні територію, щоб мати можливість купувати необхідні продукти та ліки, не переживати через кожний прояв патріотизму, не боятися викрадення. Про тих, хто залишився і бачить окупацію зсередини читайте за посиланням.
Бердянськ
Два з половиною місяці знаходиться в тимчасовій окупації Бердянськ. Армія Російської Федерації увійшла в місто 27 лютого. З того часу люди живуть постійно оглядаючись: чи не забрали сусидів, чи не пропав зв'язок, чи не відключили електрику, а газу в місті немає з кінця лютого. Продукти подорожчали в 3-4 рази, в чергах відшуковують дефіцитний сир або сметану. Про життя у окупації та евакуацію з рідного міста читайте за посиланням.
Скадовськ
"Русский мир" прийшов у Скадовськ 9 березня. За різними оцінками, з тимчасово окупованого Скадовська виїхала половина працездатного населення. Однак тисячі людей залишилися у рідному місті і змушені жити за "правилами" росіян. Яке воно життя в окупації, читайте за посиланням.
Волноваха
З перших днів війни опинилася під вогнем Волноваха. Поки точилися бої, мешканці жили в підвалах. З 11 березня місто в окупації. Із міркувань безпеки люди, які залишилися у місті, не поширюють інформацію в соціальних мережах. У приватних розмовах скаржаться, що відчувають безпорадність, тиск та просять не поширювати інформацію. Про що говорять у Волновасі читайте за посиланням.
Сватове
З початку березня захоплене російськими військовими місто Сватове у Луганській області. Нині його передали під "керування" так званої лнр. У соціальних мережах місцеві пишуть, що у місті триває розшук проукраїнських активістів, часто людей затримують прямо на вулиці, вилучають телефон та тижнями тримають у тісних кімнатах, поки йде перевірка телефонів. Про ці та інші репресії читайте за посиланням.
Попасна
8 травня після тривалих боїв українськи військові відступили з Попасної. Більшості мешканців вдалося виїхати, а тих, хто залишився, росіяни вивозять на свою територію. У пошуку людей, росіяни обшукують руїни та під дулами автоматів змушують виїжджати з міста. Будинки опалені, в дірках від снарядів. Люди досі не можуть повірити, що таке могло статися. Детальніше про спогади мешканців читайте за посиланням.
